Гра у шахи

Гра у шахи

9.

Меґ і Емелі перезирнулися й побігли у готель. Дівчата все зрозуміли – залишили нас удвох. Ми з коханою водночас поглянули на ратушу й засміялися. Годинник вперто показував третю годину. Але хтось із мудрих сказав, що закохані час ігнорують. Чи щось таке. Сергій Горбокінь точно знає, хто видав цю байду. Я ще на під’їзді до середмістя поглянув на смартфон. До вечері у професора Шульги залишилося десять хвилин. Ті самі десять хвилин, які я йшов із «Базиліку» до Понаровської. І відстань та ж сама. У Пригорщі відстані можна міряти кроками. Ми попростували через площу, огинаючи шумливе «Пиво Кубійовича». Запізнілий автобус із туристами гучно чмихнув позаду нас, вирушаючи з містечка. З’явилися літуни на електричних самокатах. Вони потрохи відвойовували покинутий простір площі. Заскреготіли стрижі, накинувшись на вечірні полчища комах. Чому птахи і комахи вилітають увечері?..

Суєтний день повільно гаснув, як лампа без палива. Вулиці порожніли.

Двоповерховий будинок професора Шульги на Замковій, 5, стояв осібно. Довкруги нього зеленіли моріжки – невеличкі, як на затісну Пригорщу, але все ж таки кілька метрів вільного простору, огородженого кованим парканцем. Дві фігурні башточки по краях жерстяного даху органічно вказували на два входи з залізними дашками. Справа блистіла у вечірньому сонці вивіска «Клініка професора Святослава Шульги». Її мабуть щодня протирали. Біля сходів – електричний підйомник, щоб пацієнти з обмеженими можливостями могли піднятися до дверей. Такий же підйомник стояв і зліва. Ми з Альбертиною, не змовляючись, попрямували доріжкою туди. Професорів син Едуард також пересувався на візку. А жили вони вдвох над клінікою.

Двері були відчинені – нас чекали. Далі сходи догори і поряд ліфт. Святослав Павлович все зробив для зручності сина. Він міг вільно пересуватися, якщо бажав. І виїжджати не тільки на моріжки, але й у місто. Проте Едик все частіше залишався вдома, дивився на чужий світ із вікна. Альбертина кілька разів виходила з ним на прогулянку, однак хлопець хмурнів і просився додому. Не подобалося йому, що на нього, скаліченого, витріщалися. Професор не раз кликав колег-психіатрів. І вони в один голос ставили невтішний діагноз: межовий розлад особистості. Якщо так далі піде – самоізоляція Едуарда закінчиться реальною ізоляцією у психіатричному стаціонарі або суїцидом. Відірвати від вікна іноді вдавалося шахами. Приїжджав на велосипеді медбрат Дмитро Брунько й вони надовго застигали над шаховою дошкою. Мовчки сопіли і зрідка пересували фігурами. Едик завжди вигравав. Дмитро тиснув йому руку, давав щигля, щоб його було зверху, й крутив педалями до інших пацієнтів клініки професора Шульги. У місті їх було понад два десятки. Брунько скрізь мусив встигнути.

Професор зустрів нас у вузькому коридорі. Будинок збудував півтора століття тому віденський стоматолог, що відзначився на терені комерції, кавалер ордену Франца Йосифа Алекс Збруєвич, якого комерційні вітри занесли на Поділля. Приміщення якнайкраще підходило Шульзі. Святослав Павлович різко постарів – я аж здивувався, побачивши його. Сиві крила зачіски втратили металевий блиск і побіліли. Риси обличчя загострилися, ніби хтось за останню добу пройшовся різцем і поглибив зморшки, в яких з’явилася тінь. Чи то так падало світло на чоловіка? А велична постава дещо зсутулилася, неначе поважчав мішок каміння спогадів, який він завдав собі на плечі в молодості. Сил же зменшилося. Понаровська відійшла у засвіти й переклала на нього свою ношу. В очах Шульги я побачив іскріння перегорілих емоцій. Він тримався обома руками за оголені дроти й спостерігав, наскільки його вистачить. Ним трясло, а він не здавався. Мені було його шкода.

• Привіт, сенсей! – вигукнула Альбертина, побачивши хлопця у візку.

Хлопець мав довгі, треновані пальці, якими обхоплював ободи коліс, коли пересувався. Зачіска коротка, боксерська, але боксерського в ньому нічого не було. Худе тіло сиділо, схилившись набік, й іноді смикалося. На чорній майці – білий напис: «Не кажи, що мені робити, я не скажу, куди тобі йти». «Категоричний пацан», - відмітив, спостерігаючи, як дружно вітаються Едик й Альбертина. Дівчина виставила долоню вперед, хлопець вправно під’їхав і ляснув по ній своєю. Вийшло голосно й щиро.

• Привіт, королево рокіровок! – відповів, усміхаючись тонкими губами, Едик.

Він розмовляв виразно, хоч і грубувато, наче його голос від довгої мовчанки атрофувався.

• Ну, що?.. Партію? – Альбертина загорілася тим самим теплом, який я спостерігав в геріатричному пансіонаті.

Де вона його бере? І скільки його в ній? Я ревниво подумав, чи вистачить того тепла для мене. Цю ніч неодмінно ночуватиму в готелі. Візьму штурмом і переночую.

Едик повернувся й покотився у приймальню до столика з розкладеними шахами. Гумові шини ображено скрипнули.

• Це надовго, - шепнув мені Святослав Павлович. – Ходімо, покажу будинок. Оце як тут, так і внизу. Копія. Раніше вміли будувати раціональні приміщення. Я недавно виявив, що під будинком є підвал. Засмічений будівельним сміттям, але точно такий же план, як нагорі. Чув, що з того підвалу можна вийти на берег ріки. Проте то, мабуть, брехня…

Професор запитально глянув на мене, ніби я міг підтвердити, що байки про каменоломні й підземні ходи ката Казимира Пуделка дуже перебільшені. Далі за коридором була приймальня. Альбертина й Едик уже позгиналися над шаховим столиком. Тут стояли шафи для одягу й різьблені, старовинні мисники. На полицях фарфоровий посуд, який годився б для музейних виставок. Мабуть з нього давно ніхто нічого не їв і не пив. Ті, хто приходили, могли посидіти на шкіряному дивані, порозглядати журнали, накидані на столі. За приймальнею – величезна вітальня з продовгуватим, безмежним, ніби футбольне поле, столом і стільцями. Поміж вікнами – великий портрет Тараса Шевченка в молодому віці. З другого боку на стіні без вікон – кілька рівних шеренг фотографій у рамочках, дипломів, відзнак та нагород. Я мимохідь зауважив міста, з яких приїхали ті нагороди. Лейпциг, Париж, Генуя, Дублін і навіть з Пітерсберга, що десь на Алясці. Скрізь у тих містах знали професора Шульгу, він там виступав із лекціями, доповідями, рефератами і протокольними пропозиціями по лікуванню травм хребта, хребцевих гриж і дитячого сколіозу. Травматолог, вертебролог і мануальний терапевт, практик зі світовим ім’ям Святослав Павлович Шульга мав що розповісти учасникам міжнародних симпозіумів і семінарів. Його скрізь чекали.