Спокуса

Спокуса

7.

Я вийшов із темного поліційного під’їзду, ніби здер із себе гамівну сорочку. Хоча й не знаю, що таке гамівна сорочка (кхм, на роботі в Акивісона може й таке статися), однак відчув полегшення. Все погане залишилося позаду, у тому колодязі, закиданому недопалками. Тепер буду обережніший. «Хрін вам з редькою! – повторив клятву. – Вбивцю дістану я».

На високий шпиль ратуші наколовся повний місяць. Освітлений годинник показував третю годину дня. Чи ночі?.. Навіть зламаний годинник двічі на добу показує правильний час. Я матюкнувся, наче мене чимось вкололи. Ця третя година дістала. У Пригорщі о цій порі вбивають людей і лазять напотемки в будинки. Може, втікати звідси й не грати з себе детектива?..

Кілька хлопчаків стукотіли колесами по бруківці, кружляючи на площі. Вони підзарядили батареї і знову виїхали. Метушливі стрижі літали над ними, імітуючи свій танець. Перехожі рухалися тротуарами, зазираючи в блискучі вікна крамниць. Кам’яне місто, нагріте за день сонцем, щось тихо шепотіло, готуючись до сну. Біля бару «Пиво Кубійовича» під зеленими парасолями, що почорніли, гула молодь й вибухала верескливим сміхом. Там було темно, наче в мурашнику. Мене охопило бентежне відчуття дежавю. Це вже було, чорт забирай! Було! «День бабака» продовжується?..

У Пригорщі мало автомобілів, бо тут нема куди їхати. Місто оточене проваллями. Ці чорні прірви можна відчути фізично. Цікаво, скільки самогубць туди скочило?..

Я зазирнув у червоне вікно кафе «Базилік». У півсутінках пропливали поміж столиками тіні офіціанток в бордових косинках. Туристи, які залишилися у місті, смакували стравами місцевої кухні. Марина мене ледь не підвела. Як можна забути замовлення клієнта? «Дівча нерозумне», - фиркнув я й підняв голову вище, на освітлені вікна готелю. Десь звідти, згори, можливо, дивилася на мене Альбертина. Але сутінок нічного міста надійно заліпив скло. Я згадав її райські яблучка на грудях й проковтнув слину, ніби голодний волоцюга, якого не пустили в дім. Ні-ні, сьогодні до неї не піду. Необхідно зробити паузу. Меґ і Емелі їй про мене щось наплели. Хотів вилаятися й ковтнути зо два бокали пива зі зміненою формулою. Однак стримався. На сьогодні досить вражень і потрясінь. Зараз прямою наводкою в будинок Понаровської і спати, спати, бо вже дві доби на ногах. Наплювати на все!..

Знайшов у списку контактів Сергія Горбоконя й натиснув виклик. Друг майже зразу друг відгукнувся:

• Вова, ти вчасно. Ми з дівчатами вивчаємо сонети Петрарки. Перемиваємо йому кісточки. Ти знаєш, що він теж був… своєрідним журналістом? Сорок років писав канцони, секстини, балади й мадригали для однієї читачки - Лаури де Саде? Втім, тобі з цього переліку сподобається тільки слово секстини. І то через відомі асоціації… Як там автограф Понаровської? Взяв?..
• Я тобі дам Вова! – гаркнув я посеред площі. – Не називай мене так! Бо приїду й задушу!..
• Добре-добре, - сміючись, погодився Сергій. – Яка тебе муха вкусила?..
• Зараз і тебе вкусить. Понаровську вбили.
• Тихо, дівчата! – вигукнув на студійок друг. – Що ти сказав? Повтори.
• Те, що чув, - безрадісно буркнув я. – У мене до тебе питання…
• Чекай з питанням, - Сергій жив у своєму світі, де нема цього клятого лупання коліс самокатів по бруківці, де не скрегочуть пташки, наче тупими ножицями ріжуть іржаву бляху. – Я не можу усвідомити. Понаровську вбили?
• Так! – викрикнув я, відходячи від вікон «Базиліку». – І я знайшов труп. І мене підозрюють. І я, курва, можу тут, у цій дурній Пригорщі, загриміти за ґрати. Тож слухай і не перебивай.

Друг засопів, демонструючи готовність слухати. Я уявив його, очкарика й ботаніка, серед юних дівчаток, які аж пищать вийти заміж за розумного чувака, що відбиває їм памороки Петраркою, а сам боїться доторкнутися до тугого дівочого тіла, й злорадно продовжив.

• Вбивця залишив на місці злочину символ. Намалював коло й заштрихував його. Покопайся у своїх книжках. Що це може значити? Адже він не дарма залишив цей знак. Щось ним хоче сказати. Що саме?..
• Я не знаю. Це так несподівано, - забелькотів Горбокінь, міркуючи. – Чорна куля?..
• Ну… Чорна, заштрихована куля, - погодився я. – Чим випало – тим і намалював.
• Дівчата, на сьогодні все, - розпорядився Сергій. – У тебе вбивство зі смислом. Чи що?..
• О’кей, зі смислом. А на ’кий же біс малювати?
• Понаровська… Оце новина, - бурмотів далекий друг. – Прямо під дих. Шуму буде на всю Європу.
• Заспокойся. Не буде ніякого шуму, - втихомирив його. – Її всі забули. Навіть тут, у Пригорщі. А називали знаєш, як? Вовчиха… За прізвищем чоловіка. То що ти думаєш про ту довбану кулю?
• Я думаю, що її намалював якийсь… доволі освічений… псих, - поволі вимовив, заминаючись, Горбокінь. – Чому освічений? Бо знає сяку-таку історію. Ну ж бо, згадай. Прокатати на вороних… Фразеологічна одиниця, що означає проголосувати проти. Цей термін походить ще з племінного часу, коли голосували білими і чорними камінцями. Білий колір – «за». Чорний – «проти». Остров’яни Торресової протоки… І австралійські аборигени досі використовують цей метод.
• Голосують і вбивають?
• Ні, просто голосують. Вирішують свої племінні справи. Демократія на дикунському рівні. Отже, хтось проголосував проти Понаровської. Все просто…
• Сергію, це не може бути так просто, - заперечив. – Поспіхом задушити й намалювати кулю. В цьому є ще якийсь додатковий сенс. Це, якщо хочеш, виправдання психа. Думаю, він повідомляє, що невинен. Мусив це зробити. Обставини змусили. Абощо…