Лілі вбили

Лілі вбили

5.

У вестибюлі зависла сонна й прохолодна тиша. Тлуста корова каміну нудно позіхала розкритою пащею. Катерина напхала туди порожніх коробок від ліків – залишилося тільки піднести сірника. Мені здалося, що в будинку нема нікого. Ніде ні звуку, ані голосу. Навіть стривожені книги у флігелі замовкли. Я згадав Альбертину, її солодкий подих й зле подумав, що професор Шульга мене обманув. Може, повіз Понаровську на консультацію в клініку. А, може, приспав таблетками. І Катя теж заснула, зморена постійними тривогами.

Рвонув на себе високі двері з різьбленими одвірками. Так і є. Понаровська спала. Сиділа в інвалідному візку, схиливши голову на ліве плече. Сонячний зайчик, що відскакував з відкритого вікна, грався на її мармуровій щоці. Жінка була все в тій же блузці із зім’ятими ромашками. Мабуть дочка вирішила не переодягати її до нової зустрічі зі мною. Або поетеса сама не захотіла. Вона вперта й істерична. Тож краще не чіпати…

Я підійшов ближче, роздумуючи, як вчинити. Може це й добре, що домочадців нема. Поговоримо без свідків. Це той варіант, який дуже підходив мені. І, не виключено, що й старій. Вона теж утомилася від щоденної опіки. А розуму ще не згубила. Розум не любить оков. Навіть від ближніх.

Я нахилився, простягнув руку, щоб доторкнутися до її плеча. І в цю мить мене щось насторожило. Надто неприродна поза для сплячої. Вона ж не гумова, щоб так повернути шию. І… І… Цей запах. Запах мертвого тіла, що не дихає. Щоправда, я його вловив ще вночі, коли оглядав спальню хворої поетеси під час пошуків примарного Казі Пуделка. Але зараз! Відчув присутність смерті, що хитала застояним повітрям десь поряд, ніби циганка широкою спідницею.

• О, ви вже прийшли! – вигукнув із дверей Святослав Павлович.

За ним визирнула Катя. Її волосся знову закрило книгу, яку я так і не прочитав. Вона антипод Альбертини. У тієї вся гама переживань на виду, а в Каті – сумерки затіненого саду. Ніби все й видно, але деталей не розглянеш. Вони міняються, втікають. Жодного сонячного зайчика з відкритого вікна.

• А ми тут… з Катериною… намічали рецептуру наступного тижня, - бадьоро повідомив професор. – З урахуванням вашої… вірю… успішної… бесіди…

Його погляд якось дивно гуснув, розглядаючи сонну Понаровську. Він підбіг до пацієнтки.

• Лілі! Лілі!.. Прокидайся. До тебе гості прийшли…

Але стара не відгукнулася.

Шульга професійно приклав два пальці до шиї хворої. На його обличчі відбилася ціла гама почуттів – від подиву до глибокої скорботи. Лілія Понаровська його підвела – неждано померла. Ця втрата зовсім відібрала у чоловіка сили й він безвольно опустив руки. Глянув на мене порожніми очима, наче вперше бачив. Зачіска розкололася на дві скиби. Механічно підняв підбите крило птаха, що закрило вухо.

• Катю, ти сюди не підходь, - виставив перед собою руку. – Тобі сюди не треба… Твоя мама…

Дівчина голосно задихала, здогадавшись, що сталося. Я цинічно подумав, що це її звільнення. І вона не довго буде горювати. Але ж я й лайно! Нелюд із неконтрольованими думками. Понаровська – її мати. І що б там не було, як не крути, матір завжди шкода. Безмірно шкода. Мати забирає з собою частину життя дитини. Це втрата, яку не повернеш, кончина, усвідомлення якої приходить згодом. А зараз Катерина мовчки стояла, похитуючись.

Вона закрилася, ніби шоломом, і сховала свої сльози, щоб ніхто не бачив. Не хотіла показувати нікому свою слабкість.

• Однак, - задумано промовив професор. – Однак…

Він уважніше придивився до тіла мертвої, до незручної пози. Так не сплять. Достеменно, так заснути не можна. Надто неприродно схилена голова. Я побачив біля колеса електровізка вишиту подушечку, яку підкладали Понаровській під спину. Як вона опинилася на підлозі?.. За цим панічним питанням зразу ж виникла відповідь: стару задушили тим яськом*, що валявся. Це слово мені звідкись випірнуло, як тимчасовий порятунок від сторопіння. Може, з львівської юності…

*Ясько (діал.) – маленька подушечка.

Святослав Павлович взяв зі стола розкритий блокнот, в якому він і Катя вели спостереження за хворою, записи рецептур та їхнього дотримання. Щоденний протокол лікування. Перелякано показав нам коло, заштриховане чорною кульковою ручкою.

• Це ти намалювала? – запитав дівчину.
• Ні, не я, - прошелестіла нечутним голосом Катерина.

Дивилася на блокнот із зачаєним диханням. Вона була розбита, сама не своя. Справді приголомшена. Я ніяк не міг розгледіти її обличчя. Хотілося підійти і розкрити його, щоб упевнитися, чи це та сама Катя, яка вчора пізно ввечері пила зі мною чай і шукала по будинку незнайомця. Яка користується парфумами Альбертини, щоб розвіяти нудьгу самотності.

• Значить, що виходить? – розумні очі Шульги налилися сталевою жорсткістю. – Лілія Аркадіївна не померла. Її вбили… А це ось, - показав на блокнот. – Повідомлення від убивці.

Він вдруге продемонстрував заштриховане поспіхом коло.

Як йому вдається так швидко реагувати? Ніби порається біля операційного стола. Холодна механіка, розрахунок і впевненість. Ані секунди на вагання. Я мимовільно простягнув руку, щоб взяти записник і краще роздивитися. 

• Нічого, будь ласка, тут не чіпайте, - професор відступив і рішуче загородив собою мертву Понаровську. – Краще вийдіть взагалі звідси… Он туди, у вестибюль. Сядьте там і сидіть. Я викликаю поліцію.