Чужі сліди під вікном

ЧУЖІ СЛІДИ ПІД ВІКНОМ

3.

Поки спав, до Понаровської приїхав на велосипеді медичний брат (звучить, ніби вкрадене з чужої мови) Дмитро Брунько. Разом із Катериною вони покупали стару, одягли й нагодували вівсянкою із абрикосовим варенням і пігулками. Потім Брунько поїхав, у нього ще кілька таких відвідувань. У Пригорщі, як згодом виявилося, майже два десятки сімей із немічними спинальниками і дітьми, хворими на ДЦП – центральний церебральний параліч, що часто призводить не тільки до порушення рухів, рівноваги, координації, але й до ускладненої, малозрозумілої, мови. Дмитро з такими дітьми на одній хвилі, спілкується без перекладачів. Вони його завжди чекають, наче назбирують за ніч слова, які їм хочеться вимовити. Щоб упоратися з бідою, кожній сім’ї потрібні дужі чоловічі руки. Чужі. Ось такі, як у Брунька. Власне, за наданням фізичної допомоги Дмитро іноді забував про свою медичну кваліфікацію. Закінчив же Вінницьке медичне училище. Його терпіння було безмежне. Я б такої роботи не витримав. Але я не унікум, як витривалий медбрат. Боюся немічних і мертвих. Не вмію, попри професію, спілкуватися зі здоровими, якщо вони гірше лайна. Хоча, що може бути гірше лайна?..

Коли Катя причесала рідке волосся матері й зав’язала його у вузлик, змастила зморшки на обличчі кремом, що зволожує й укріплює шкіру, а губи ледь тонувала помадою з матовим блиском і стійкістю до вологи, Понаровська стала схожою на живого мерця, прикрашеного візажистом у морзі. Дещо резонувала шовкова блузка із зім’ятими ромашками, високо защепнутий комірець якої ховав худу шию у борознах, але загальне враження відкинути було неможливо: Вовчиха проснулася й зараз поїде на площу тицяти дулі шоферам. Або помре на місці, обірвавши свої й Катеринині страждання.

Прізвисько Вовчиха їй підходило краще, ніж Понаровська. Принаймні, зараз…

Як все-таки загинув її чоловік Іван Вовк?

На ту пору у домі з’явився професор Шульга. Він щодень, рівно о дев’ятій, якщо нікуди не їхав у відрядження, приходив до хворої, бадьоро цілував у щоку, від якої пахло лавандою або конвалією, і голосно запитував, чого вона зранку така гарна. Аж заздрість, мовляв, бере його, старого. Святослав Павлович був упевнений, що його ранковий оптимістичний огляд хворої якимось чином додавав сил Каті і недужій поетесі. Минулого не виправити. Треба берегти те, що є. Дві жінки давно не зважали на бадьору балаканину професора й знали своє: нічого у їхньому житті не поміняється, допоки одна з них не помре. І невідомо, котра першою, бо дівчина все частіше захоплювалася транквілізаторами матері.

• А де наш гість? – гучно запитав Святослав Павлович.

Я почув його, хутко вдягнувся й зійшов донизу. Професор стояв біля відчинених дверей у спальню хворої й відверто розглядав мене. Його висока й густа сива зачіска, широкий лоб із кількома зморшками, кущисті брови, чіпкий погляд розумних очей, а, головне, пряма й гордовита постава свідчили, що переді мною стоїть ментор і викладач, який звик приймати іспити. Але я страх як не люблю екзаменів. Вони мені в печінках сидять ще зі студентства. Якимось чином вчений лікар нагадав головреда Акивісона. Той так само любить втупитися й прикидати, за що тобі вліпити «незадовільно». Щоправда, іноді відступає й біжить до своєї шафки. «Все життя зустрічаю засранців, які хочуть повчати, - я твердо глянув у вічі професорові і потиснув його треновану руку. – Мабуть любить тягати залізо. Або дриґається на турніку… Качок перезрілий. Значить, здоровим помре».

Захотілося познущатися з Шульги.

• Катя так приспала, що ледве відірвав голову від подушки.

Почув, як дівчина тихо зойкнула біля матері.

• Ну… В цьому сумніваюся, - розгубився Святослав Павлович. – Хіба чаєм з валер’янкою напоїла… Катя у нас – зразок дівочої гідності. Виконує свій обов’язок і не нарікає. Кожному б таку дочку!

Що він говорить? Борони, Боже, від здійснення його побажань. Пані Три С мені не треба. Ані тепер, ані, сподіваюся, в майбутньому. Інвалідом ставати не збираюся. Алогічність своєї останньої фрази зрозумів і Шульга, помахав на мене пальцем.

• Знаю вас, журналістів. На рівному місці знайдете, за що зачепитися.
• Ми такі, - погодився я й розсміявся.

Професорський гучний баритон підтримав мене. Його сміх видався несправжнім, ніби перед великою студентською аудиторією, що ловить кожне його слово. Коли він сміявся, пригладжена й зволожена зачіска розпадалася на два крила. Наче йому там сідав підбитий птах. Святослав Павлович широкою долонею пригладив на потилицю пасмо волосся, що звалилося на вухо, й приязно промовив:

• Взагалі-то бажав би Каті гарну партію. Незважаючи на обставини, вона гідна щастя. Гарна, симпатична й совісна. Чи не так?..
• Гм… - промимрив я.
• Де продаються такі красні молодці? – не залишав тему професор, оглядаючи мене.

Мабуть я йому сподобався.

• Втім, щастя не купиш, - посмутнів. – Треба навчитися жити зі своїми нещастями.

Я дипломатично промовчав, оглядаючи вестибюль у денному світлі. Лінива корова каміну тихо й безгучно лежала у кутку, біля шаф, схованих під сходами. Підійти й порозкривати їх? Безглуздо. Вчорашній злодій давно тю-тю. Навіщо він залазив у будинок? Що цінного тут можна вкрасти? Чи це був мисливець за випадковою здобиччю, домушник, якого я злякав своїми пошуками?..

• Гаразд, - нахилився до мене професор. – Ви продумали питання, які будете ставити Лілії Аркадіївні?
• Ні, не продумав, - мене дратував його товариський тон. – А що, треба було?
• Ну, я не знаю, - Шульга уловив мій порух. – Ви ж готуєтеся до інтерв’ю?.. Робите якісь начерки, намічаєте план, контрапункти… Я хвилююся за її психічне здоров’я. З фізичним все зрозуміло. Тут знаю, що та як. Все під контролем. Однак останнім часом Лілі… Лілія Аркадіївна, - поправився він, - почала впадати в депресію. Стає мовчазна і неслухняна. І я нічого не можу вдіяти. Роки йдуть, а здоров’я не повертається. Вона прекрасно розуміє свій стан і свої перспективи. Тож мені не хотілося б, аби ви своєю розмовою додали чорних фарб. Ідеально було б – повернути її до творчості. До бажання спілкуватися з людьми, читати про себе публікації. Нехай через поезію, але спілкуватися. Чекати від завтрашнього дня письменницької радості. Це так приємно – зустрічати ранок і сподіватися. Однак… Існує проблема. Спогади її пригнічують. У спогадах, і тільки в спогадах, залишається наш біль. І ятрити його зовсім недоречно. Це така квінтесенція, що може вбити.
• Але ж суть самої людини – це її спогади, її минуле. Всього іншого нема. Фата моргана. Ілюзія. Хіба можна перекреслити те, що пережив?..
• Іноді, молодий чоловіче, минуле втягує людину, як у вир без дна, - зітхнув Святослав Павлович і подивився на прочинені двері з різьбленою лиштвою, де нас чекали Понаровська і її дочка. – Там водяться демони, які тримають жертву за ноги і не випускають продихнути.