Таємничий дім Лілі

1.

У Пригорщу я приїхав надвечір, коли квітневе сонце, об’ївши сріблясті хмарки, кинуло рожевим посвітом на черепичні й жерстяні дахи і зависло вогняною кулею над Фортечною горою. Різнокольорові хаотичні новобудови, що позростали серед міста, ламали ряди старих будинків. Пістряві барви разили очі. «Гм… Вони схожі на порожні й сухі горіхи», - я ще раз придивився до багатовікових кам’яниць з облупленими скульптурами-химерами, що підтримували балкони й сиділи на дахових гребенях.

За металевими парканцями цвіли, притулившись до сірих стін, магнолії. Атланти й каріатиди з цементовими руками відхилялися від цвіту, наче астматики.

Віяло старим закинутим кладовищем із похиленими хрестами, що позаростали густою травою. Співали птахи, радіючи весні. Найбезглуздіше чути спів пташок на цвинтарі. Ця думка вразила. Яке кладовище? Я посеред міста, що шумить і вирує. «Куди мене занесло? – я стояв на перехресті біля автовокзалу й з подивом озирався. – Тут можна знімати кіно. Будинки сумні, наче досвідчені старці. Бруківка блищить, відшліфована ногами. Коти гріються на сонці. Тротуари відгороджені від дороги товстими ланцюгами, що обвисають від ваги. Тут можливе все, на що здатна наша уява. І навіть більше».

Місцеві жителі, сховавшись за гранітними стінами, спостерігали за навалою квапливої й всюдисущої сільської юрби, що взяла Пригорщу в осаду й наступала клаптиками строкатих будов з металу й пластику. Місто з тисячолітньою історією і вичовганою мостовою здригалося від несмаку. І відступало у дитинець з фортецею та храмом – високим, стрімким, будованим-перебудованим католиками, православними і мусульманами й від того схожим на рослого чоловіка-велетня у тонкому плащі. Плащ шелестів від вологих хмар і вітру. Чи то вібрувала жерсть на стрімких його шпилях?.. Храм вгруз по вікна в камінь. Кидав стрілку-тінь на течію Тясьми, що охоплювала петлею цитадель. Ріка темніла разом із сонцем, що падало за гору. За тією тінню городяни віками визначали час і з тугою наслухали протяжне бамкання дзвонів.

Вулиця Фортечна Ліва, безсумнівно, здіймалася попри фортецю зліва. А, значить, справа охоплювала товстезний мур і чоловіка-велетня, що тримав над собою хреста, Фортечна Права. Залізна логіка! Посередині - площа з кам’яницями на два поверхи і підсліпуватими від пилюки підвальними віконцями.

Десь тут, на Фортечній Правій, в будинку з круглим флігелем, схожим на мінарет, жила героїня мого майбутнього інтерв’ю – колись відома, а нині всіма забута, поетеса Лілія Понаровська. Років сорок тому її поему «Одокія. Тридцять пісень про кохання» порівнювали з «Піснею про Лорелей» Генріха Гейне. А французи впізнавали в ній символізм і чуттєвість Анни де Ноай, в яку безнадійно закохався український композитор Ігнацій Падеревський. Лілію Понаровську перекладали, друкували й нагороджували різними преміями. Старшокласниці рюмсали, читаючи її строфи. Однак по якомусь часі поетеса зникла з літературних оглядів. Світ пішов далі, шукаючи нові захоплення й імена. На початку 90-х Понаровська написала поему «Христя Суха, спалена відьма» про останню турецьку навалу на Пригорщу. В 1795 році юна пастушка Христя Суха передвістила загибель міста. Як навмисне, в той момент у цитаделі вибухнули порохові склади. Тож городяни вирішили спалити віщунку, щоб лихе передбачення не збулося. Під час страти біля вогнища побилися навкулачки юнаки й зрілі мужі. Перші хотіли врятувати Христю, другі – стратити. Чоловічу затяту бійку біля відьми, що кричала з вогню від болю, Лілія Понаровська описала колоритно й епічно. Але поема не знайшла відгуку в читачів. Щось невловиме, ледь чутне, змінилося в інтонації поетеси. Кажуть, вся проблема полягала в алітерації твердих приголосних, якими вона почала зловживати. Карбування слів нагадувало войовничу риторику сучасних патріотичних юрб (те ж саме побоїще юнаків і хазяїв). Це відштовхнуло романтично налаштовану публіку. І колишня знаменитість, образившись на критику, назавжди замовкла. «З яскравих сонць твоїх корона золота моє чоло вінчала», - писала про славу Анна де Ноай. Прикрашала, але згасла. Понаровська свій блискучий вінець сама сховала в глибоку скриню з неопублікованими рукописами, а власні книжки порвала у нервовому припадку…

Мій редактор Іван Акивісон, якого ми поміж собою називали «Милість Божа»*, вигадав нову рубрику «Забуті знаменитості». Його газета й сайт змагалися з впертою нехіттю людей читати й пізнавати. Пригладивши пелехату, з сивими кучерями, зачіску, Акивісон скептично озирав нас, п’ятьох журналістів. Якщо уважно придивитися до ворсистого килимка, що лежав під вікном, то можна побачити стежку, яку Іван протоптав до шафки у кутку. Там у нього завжди напоготові були пляшка текіли, сіль і лимон. Від тієї вибухової суміші його м’ясисті губи потріскалися й побіліли. Наче та сіль потрохи відкладалася й тверднула. Він забув, коли цілував свою Розу, яка щодень, мов п’явка, висмоктувала з нього гроші. У його блідо-голубих очах, збільшених скельцями окулярів, гусла зневіра. Вирок читався виразно, немов написаний шістнадцятим кеглем. А глибоке сопіння підтверджувало роздратування. Пора розганяти. Пора. Пора!.. З такими кадрами він світ не переверне. І не погамує апетити дружини. «Ну?.. Ну?.. Я вас питаю! – Іван відсунув на край столу ноутбук і нахилився грудьми вперед. – Що принесли?.. Чим порадуєте? Чим на хліб… черствий… будете заробляти? Чи ви гадаєте, що я вам милість Божа? З кишені дістану зарплату?..» Перекинув чашку з охололою кавою й відсахнувся. Промокнув салфеткою і зле затицяв у кожного кульковою ручкою. Поглядом інквізитора визначав, кого розтерзати першим. Прізвисько «Милість Божа» в цей момент виглядало досить суперечливим.

*Іван у перекладі з староєврейської означає «милість Божа».