Розділ 30. Особисте життя поліції

Вечоріло. Як зауважив Альфред, минуло чотири години з останнього дзвінка Лади. Він увесь цей час безвилазно сидів у кабінеті, не приймаючи нікого. Та в принципі ніхто до нього і не приходив. Управління до шести стало поступово порожніти, правоохоронці розходилися додому. На поверсі чулися мирні розмови та прощання. Альфред сидів, напружено розглядаючи телефон, і подумки рахуючи до тисячі і назад.

Без п'яти сім (Бейті спеціально подивився на годинник) пролунав довгоочікуваний дзвінок. Поліцейський ривком здер трубку.

- Алло! Це Альфред Бейті, слухаю!

- Альфред, нарешті! Як я діставалася цього телефону, це жах! Я мушу тобі стільки розповісти!

- Ладо, у тебе тремтить голос? Ладо, що сталося?

Міс Ліхаретті не відповіла. На тому кінці дроту почулися схлипи, але незабаром вони припинилися і дівчина, зібравшись, продовжила говорити.

- Вибач! Ти зрозумієш, коли почуєш, що в нас сталося!

І Лада в подробицях розповідала про гонитву, про те, як вони пробили біля вантажівки шину , як Беллерофонт стріляв по кузову, а вона вела машину. Як вони стріляли по водію, а водій стріляв по них.

- Руку мені вже забинтували, сказали, що нічого страшного. Крові навіть не було, вона запеклася.

- Ладо, це жахливо! Тобі не варто так ризикувати, і я більше не відпущу тебе на такі завдання!

- Не кажи так, це дрібниці. Я не маленька дівчинка і рана не серйозна. Важливо те, що сталося далі. Діксон викликав підкріплення, але вони забарилися, і ми впустили злочинців. Точніше так, ми стріляли по водію, Беллер попав у нього. Він загальмував, та так різко, що ми від'їхали ще на кілька десятків метрів. Коли ми загальмували, Беллер виліз із машини і побіг до кузова зі зброєю. А ми з Діксоном до кабіни водія, дивитись що стало з цим громилою Давидом. Але тут мені стало зле з рукою, і ми зупинилися. Що відбувалося в кузові, я не знаю, Беллер такий мовчазний! Він мені нічого так і не розповів! Ну як так, він сам не свій, а казав, що професіонал!

– Що сталося далі? – напружено спитав Альфред, як почув, що розмова йде в інше русло.

- Як тільки ми нарешті підійшли до кабіни водія, Діксон почав щось вигукувати, стандартне, знаєш: «Ви заарештовані! Ви маєте право…». Як на мене це вкрай нерозумно, бо цей Давид одразу прийшов до тями і завів машину. І на прощання, він встиг вистрілити – Діксона поранили серйозніше за мене. Він рвонув, а ми не встигли навіть рота розкрити! А Беллер залишився у машині! Ми, звичайно, відразу кинулися назад до машини, але Діксону було складно йти, я майже тягнула його. Я вся в його крові, тільки зараз відмилася.

- Це жахливо, Ладо, я розумію. Але зосередься і скажи, що сталося з Беллером та злочинцями?

- Не знаю про всіх, але коли ми нарешті поїхали, через п'ятнадцять хвилин, ми мало не наїхали на пораненого Беллера! Ми загальмували. Він був весь у пилюці, сидів на узбіччі. Я спитала, що трапилося, але він якось дивно на мене подивився, а потім... - голос Лади здригнувся, - а потім він показав нам тіло. Дівчина лежала на узбіччі, у траві!

І тут поліцейська не витримала. Вона заплакала, і коротко попрощавшись, закінчила дзвінок.

Альфред Бейті ошелешено витріщався на трубку телефону, в якому залунали гудки. Йому було соромно, але він пригнічував сором почуттям виконаного обов'язку. Соромно, що він підставив Ладу, і що операція пішла не за планом. За те, що поліція дозволила собі самосуд над злочинцями. І він знову чекав новин. Він знав, що Лада передзвонить.

Він мав рацію, і за десять хвилин пролунав дзвінок.

- Він убив Джоанну? – перепитав Альфред, прислухаючись до тиші у слухавці.

- Так.

- Всі інші втекли?

- Так. Але ми вислали до кордону наряд, може вони перехоплять. Я сказала номери авто.

- Значить, я помстився, це головне, - прошепотів чоловік.

– Що? – перепитала поліцейська.

- Їдь додому, Ладо. І ще, вітаю із підвищенням.

Сонце освітлювало останніми променями місто. Люди, втомлені від роботи, брели додому, сподіваючись смачно повечеряти. Ті, кому вечеряти не було чим, забредали до барів. Хтось навпаки, тільки виходив з дому, сподіваючись весело провести нічку і витратити грошенят. Люди йшли туди й назад із різним настроєм: радісні, в передчутті відпочинку чи розваг, сумні й задумливі від втоми чи просто бездумні, із білим шумом у голові.

Бейті ж повертався додому зловтішаючись. Зараз він повернеться, як переможець і викриє дружину на брехні. Розповість дружині про її сестру, розповість про все, і нарешті все стане на місце! Лінда стоятиме на колінах, плакатиме, вибачатиметься за свої гріхи, а він, як шляхетний і великодушний чоловік, простить її. Але вона пошкодує, дуже пошкодує, що стала не на той бік.

Увійшов він навмисне тихо, спокійно. Альфред повільно зняв піджак, і якось навіть надто безтурботно повісив його на стілець, що стояв у передпокої. Зняв черевики, і трохи потоптавшись біля дверей, він нарешті наважився.

- Ліндо, я вдома, - сухо, але голосно промовив Альфред.

Відповіді не було. Але це було очікувано.

- Пам'ятаєш, ти ходила на похорон сестри? - Продовжив він, - думаю, тобі варто ще раз сходити.

– Що? - Незрозуміло запитала дівчина, відразу відреагувавши. Альфред не відповів, і Лінда вийшла з кухні.

- Ах, так ви вирішили все-таки вшанувати мене своєю увагою, жіночко!

- Що ти казав про мою сестру?

- Ти ж казала, що вона померла? Так ось, я особисто за цим простежив.

- Що трапилося з Джоанною? - промовила Лінда, насторожено вдивляючись в очі чоловіка і майже не дихаючи.

- Що трапилося? Ти хіба не знаєш, ти сама мені сказала, що вона померла! Чахла, чахла та померла!

- Що ти зробив із моєю сестрою?! - Закричала Лінда, підходячи впритул до чоловіка. Він дивився на неї з висока, тому що був набагато вище мініатюрної дружини.

- Я нічого. А ось кіллер знано постарався! – зло всміхнувшись, відповів Альфред.