Розділ 24. Помилка поліцейського

Альфред сяяв від щастя. Все довкола, здавалося, посміхалося йому. Його геніальність була тепер міською пам'яткою, і він із задоволенням давав інтерв'ю журналістам, які захоплювалися його розумом. Звичайно, він і сам визнавав, що це було трохи марнославно, але з іншого боку, він заслужив на цю увагу.

Надворі було дуже жарко, і Альфред сидів у задушливому кабінеті для допитів. Але це не затьмарювало його настрій, адже на кону була важлива подія. З хвилини на хвилину він мав допитати медпрацівників із лікарні, де перебувала Марія Грод. Їхні перепустки знайшли в тому сараї, де, мабуть, ховалися злочинці.

Звичайно, Альфред трохи нервував перед початком допиту, але вже здавалося, нічого не повинно було перешкодити впійманню втікачів.

У кімнату ввели невисокого пухкого чоловіка. Він перелякано й сердито оглянув поліцейського й пирхнув, висловлюючи невдоволення. Його посадили на стілець навпроти Містера Бейті.

- Отже, ваше ім'я Майкл Мортон?

- Так, це моє ім'я, - сердито відповів медбрат, осудливо дивлячись на Альфреда.

- Ви працюєте у дитячій лікарні імені Джеймса Гранта, при якій організовано притулок?

- Так працюю. І сподіваюсь продовжити там роботу!

- Ви були в лікарні … числа? Коли ви пішли?

- Я приїхав увечері, у мене мала бути нічна зміна. Але моєї уніформи ніхто не міг знайти, як і уніформу Рассела. Ви його теж заарештували, між іншим.

- Про вашого спільника, Рассела Гесаха, ми поговоримо пізніше. Вашої форми немає, це так. Тому що її знайшли на ймовірному місці злочину.

- Це незаконно! Ви мене звинувачуєте у чомусь?

- Так, Містер Мортон, вас звинувачують у сприянні небезпечному злочинцеві – Алану Гроду.

- Злочинцеві? Я не розбираюся в політиці, робіть свої брудні справи, але не чіпайте мене! - Майкл підвищив голос і скривджено став озиратися на всі боки у пошуках підтримки.

- Містере Мортон, ви стверджуєте, що не знайомі з Містером Гродом та його людьми? - спитав поліцейський, роблячи позначку в блокноті.

- Ні! Я не знайомий, і я взагалі не розумію, навіщо мене привели сюди! Яке право ви маєте затримувати мене? – уже спантеличено відповів підозрюваний.

- Ну, підстави у нас є. У лікарні, де ви працювали, лежала дочка Містера Грода, - продовжував Альфред, налаштовуючи себе на спокійний тон, - ви знали цю пацієнтку? Її звуть Марія Грод.

- Так, Марі Грод, начебто інвалідка. Але я не бачив ні її батька, ні її саму! Я просто працюю медбратом у лікарні, але навіть не підходив до палати, де вона лежить.

- Тобто ви стверджуєте, що ви не бачили Міс Грод?

- Стверджую!

- Ми перевіримо цю інформацію, як і всі ваші пересування. І як ви опинилися в старому сараї, де ховалися злочинці, також дізнаємося. Хоча у вас є шанс зізнатися.

- Зізнатися? У чому? – забелькотів медбрат, уже зовсім спантеличений.

- Та досить, Мортон! Досить клеїти дурня! - Закричав Альфред, але тут же взяв себе в руки і продовжив допит, раптово перейшовши на вкрадливий тон, - Майкл, послухайте, я розумію. Вони запропонували вам великі гроші, вам було шкода дівчинку. Може, вони вам загрожували? Повірте, я зроблю все можливе, щоб вас на довго не посадили через цей неприємний інцидент. Ну що, розкажете, як усе було?

Але замість того, щоб благати про помилування, каятися і допомагати в затриманні злочинців, медбрат тільки зло поглянув на поліцейського.

Містера Бейті це розлютило. Якщо ця людина не зізнається по-хорошому, вирішив він, то доведеться застосувати жорсткіші заходи допиту. Зрештою, всі так роблять. Він попросив не впускати нікого в кабінет, і почав вести допит із пристрастю.

Людина думає, що може впоратися з болем, але тільки доти, доки не відчує його на собі. Під фізичним тиском вона майже відразу зізнається у всьому, і навіть у тому, чого не робила. А особливо якщо ця людина – скромний, пухкий медбрат з лікарні для дітей імені Джеймса Гранта.

Майкл Мортон під час допиту зізнався, що допомагав Алану Гроду, що був у сараї і навіть взяв гроші, які йому ніби дали за співпрацю зі злочинністю. Побитого, його відвели до слідчого ізолятора, як і другого медбрата, Містера Гесаха.

Зате слідство отримало гарний поштовх, і здавалося б, тепер все піде як по маслу, злочинці самі впадуть поліції до рук. Задоволений собою, Альфред повернувся додому в чудовому настрої.

- І я знову тебе порадую, люба! - Заспівав він, заходячи в передпокій, і радісно ляскаючи дверима. На голосний звук вийшла Лінда, меланхолійно посміхаючись.

- Прошу тебе, тільки не про роботу, Альфреде, - благала дівчина, дивлячись на нього.

– Що? Тобі хіба не цікаво? - здивувався Бейті, - а я між іншим, допитав сьогодні одну людину, той дещо нам розповів. Не без тиску, звичайно…

- Я купила нову сукню, - раптом перервала його дівчина, і подивилася прямо в блакитні очі коханого. Колись вони зводили її з розуму від кохання, а тепер просто зводили з розуму.

- Нічого страшного, гроші мені скоро виплатять, - відмахнувся Бейті і продовжив, - ми хочемо відвести їх на місце злочину, і, може, хтось здасть їхній план чи місцезнаходження злочинців. Вони вже у розшуку, до речі.

- Що означає нічого страшного? - Лінда з розчаруванням відвела очі, - ти навіть не подивишся, що я купила? Тебе взагалі не цікавить, у що я одягаюсь і як виглядаю?

- Ліні, не починай! Твої дурні скандали, скажу щиро, мене вже дістали. Це відволікає мене. І в тебе немає приводу ображатися, - трохи роздратовано зауважив поліцейський, і коли побачив, що поговорити про допит у нього не вийде, пішов до кабінету. Лінда повечеряла на самоті, принісши піднос з їжею Альфреду на робоче місце.

Лінда не могла заснути - безсоння мучило її вже кілька днів. Їй було соромно за свою поведінку, але змінитись вона вже не могла. Почуття ревнощів чоловіка до роботи було таке пекуче-непереборне, що змушувало Лінду говорити і робити те, чого їй не хотілося. Чого вона не вислухала його? Навіщо сказала про ту дурну сукню?