Розділ 23. Гра в хованки

- З цього моменту проголошується «гра у хованки», - оголосив Алан.

Вони йшли укритою пилом дорогою, в місце, яке Грод назвав «сюрпризом». Він сам ніс Марі на руках . Тепер, зустрівшись з дочкою, він не випускав її ні на хвилину і поводився з нею так ніжно і обережно, як тільки міг. Колл і Джо часто сміялися з такого сюсюкання від головного мафіозі Лікверга. Але тільки тоді, коли ні Алан, ні Марі, ні Давид не могли почути їхніх жартів.

- Ви, Містер Грод, безумовно, майстер різного типу планів та афер. Інакше ви б не стали найбільшим мафіозі та мером міста за сумісництвом. Але посвятіть і решту у ваш план! - саркастично висловився Колл, який втомився йти незрозуміло куди.

- На нас полюють, - почав Грод, перехопивши зручніше доньку, - будьте певні, не сьогодні, так завтра, але вони заявляться в той сарай. Але там нічого не знайдуть.

- Тому що всі клопи - дурні! - посміхнулася Джо.

- Ну, тому теж. Однак, вони знайдуть там зачіпку, яка веде в зовсім хибному напрямку. Там будуть картки кількох медпрацівників із центру, де тримали Марі. Це змусить їх думати, що ми були з ними у змові.

- І вони витратять багато часу, опитуючи їх і намагаючись все дізнатися, - задоволено закінчила слова батька дівчинка.

- Так, моя розумниця! А коли їхнє начальство дізнається, що вони тримали і навіть катували невинних людей, їм заборонять робити різкі рухи. І вони стануть безсилі проти нас! Більше того, вони дивитимуться, як ми біжимо, але не зможуть нас зупинити! - З якимсь зловісним смішком закінчив Алан.

- Катувати? Думаєш, поліція зайде так далеко? А як же наш святоша Бейті?

- Іноді забуваю, що ви ще наївні діти, - зневажливо сказав Алан, показуючи, що питання Колла надто дурне, щоб на нього відповідати.

- І нічого ми не наївні, - пробуркотів Колл.

- Ну, що ж, план непоганий, але є мінус, - сказав Давид, - де ми сховаємось на цей час? Чи ми гратимемо в хованки не сховавшись?

- О, а ось тут, хочу представити вам - сюрприз!

На узбіччі стояв старий завалений гараж. Грод кивнув у бік цієї споруди, і здивування в інших членів цієї ходи лише зросло.

- Сарай? Чергова напівзламана руїна. І нам тут жити? - обурився Колл, вже остаточно розлючений.

- Хвилинку, панове, - таємниче вимовив Алан, і віддавши Марі на руки Давиду, пішов у бік гаража.

І за десять хвилин звідти виїхав громіздкий грузовик. Його кузов був закритим і являв собою місце, де можна було б розташуватися. У брезенті, яким був покритий кузов, були навіть віконця. Вантажівка була брудною і неохайною, але враження справляла. Машина пригальмувала біля злочинців сильно вражених таким поворотом. З кабіни визирнув Грод і вдоволено посміхнувся, побачивши зроблений ефект.

- Карету подано! – крикнув мафіозі.

У кузові було достатньо місця для всіх. Там лежали лише порожні ящики та спальні мішки. Давид постелив на ящик спальний мішок і посадив на це імпровізоване крісло Марі. Джо та Колл влаштувалися на підлозі. Давид пересів на місце водія, а Алан заліз у кузов, щоб бути з дочкою.

Вони виїхали на дорогу і рушили. Тепер залишався останній пункт їхнього плану – доїхати до кордону та нелегально перетнути його. Дорогою вони зупинялися на заправних станціях, щоб заправити машину і самим поїсти. Там же Алан брав газету, щоб бути в курсі розслідування, яке тепер висвітлювали і журналісти. Це було дуже зручно.

Давид вів фургон, а вночі його мав підміняти Колл. Іноді Джо приходила до нього, сідала на сусіднє сидіння і спостерігала дорогу та зоряне небо, що простягалося над ними та навколо них. Ці ночі вони часто розмовляли по душах, бо, по-перше, ніхто не міг їх почути, а по-друге, атмосфера схиляла до одкровень. Їхні посиденьки вже стали невід'ємною частиною цієї подорожі.

Одної такої ночі, коли Давид вийшов з кабіни водія, і Колл, потягуючись і позіхаючи сів за кермо, на сусідньому сидінні з’явилася Джоанна. Колл не чув, як вона залізла до кабіни.

- Не спиться? - Усміхнувся Колл побачивши дівчину .

- Так, якось не спитися, - ніяково відповіла Джо і зам'ялася.

Вона кілька разів робила нерішучий вдих - ніби для того, щоб щось сказати - і знову видихала. Між ними повисла тиша, і Колл, надто сонний для розмов, не переривав її. Через прочинене бічне скло продував теплий вітер, заносячи в кабіну легкі запахи липня. Дорогою росли самотні дерева, але в темряві важко було розібрати, що це таке. Темні силуети, лише злегка освітлені фарами, здавались Джо чимось лякаючи-цікавим, чимось новим і не баченим раніше, таким, яким їй уявлялося їхнє майбутнє. Планів вона більше не будувала, покладаючись на випадок. «Жити одним днем, ніби уві сні, знаючи, що завтра прокинешся» - говорила вона собі.

Дівчина подивилася на Колла, який мірно відкинувшись на сидінні, вів авто. Його профіль був їй так знайомий, що вона пам'ятала кожну дрібницю на його обличчі. Джо заплющила очі і переконалася - вона може уявити його в найдрібніших подробицях. Але він тут, поряд з нею, так, що чути його спокійне дихання.

- Колл, скільки ми вже знайомі? - Раптом запитала Джо, мабуть, наважуючись сказати те, що збиралася.

- Гм, ну років так сім точно, - відповів хлопець, не надаючи цьому питанню великого значення, і від недосипу, не звертаючи уваги на напруженість напарниці.

- Сім років… - протяжно повторила Джоанна, і пильно подивилася на хлопця. Він уловив її погляд і повернув голову.

- Щось не так, Джо? - Колл отетерів від погляду, яким його тепер поїдала супутниця. У цьому погляді було достатньо слів, і в той же час можна було загубитися. Ця ніжність, з якою матері дивляться на новонароджених, цей страх і неприйняття того, що відбувається, це непереборне бажання і внутрішня боротьба… Цей погляд зводив Колла з розуму. Проте переглядання тривали не більше хвилини – Джоанна різко відвернулася до вікна. Колл мовчав. Він знав, що їй треба порозумітися і виговоритися.

- Колл, я… мені… ми з тобою вже сім років напарники, ми стільки пережили разом! Я знаю, коли ми зближалися, це призводило до тяжких наслідків, це нам… це було важко. Але після всього, після цього я…