Розділ 22. Розслідування

Містер Бейті прибув до в'язниці, щоб оглянути місце втечі. Йому потрібно було з'ясувати три речі:

• Як втекли злочинці?
• Хто їм допоміг?
• Де вони зараз?

Це були три основні питання, але відповіді на них крилися у найдрібніших деталях втечі. Усі ці деталі треба було знайти та проаналізувати. Він дістав свій блокнот де вів «щоденник справи» і почав малювати схему всіх підозрюваних та їх зв'язки зі втікачами.

Отже, перше запитання: як втекли злочинці? Містер Бейті уважно вивчив усі камери спостереження, і досить швидко дійшов висновку.

- Камера в коридорі не працює, отже, вони там проходили та зламали її спеціально. Потім, камера у шпиталі теж. Хоча охоронець каже, що вона і так була пошкоджена, але, судячи по їхньому шляху, вони йшли саме туди, і це не збіг, - пояснив він начальнику в'язниці.

- Але як вони вийшли зі своїх камер? - дивувався начальник, сильно засоромлений цією втечею.

- Це друге питання – хто їм допоміг?

- Допоміг? Хіба вони не самі…?

- Ну, що ж вам все пояснювати! - вигукнув Альфред, але все ж таки задоволений своєю перевагою в очах начальника в'язниці, розгорнув блокнот і став пункт за пунктом зачитувати спостереження та висновки.

- Злочинці були із супроводом, адже вони пізніше поранили супроводжуючих. Та й той єдиний супроводжуючий, який прийшов до тями і дав свідчення, каже, що ув'язненим стало погано і їх вивели із камер.

- Я розумію, вони обдурили охоронців. Прикинулися хворими, а потім розправилися з ними у темному коридорі. Але їм ніхто не допомагав у такому разі.

- На кожного ув'язненого має бути щонайменше один супроводжуючий. Непритомних було знайдено двоє, ще у шпиталі. Ще як мінімум один був їх спільником.

- Але хто ж він? – все ще не розуміючи, спитав начальник в'язниці, відчуваючи, що зараз буде головний висновок.

- Той, хто повідомив про їхню втечу! – переможно вигукнув поліцейський, і обвів цей пункт у блокноті.

- Але ж це не логічно, Містер Бейті!

– На це й розрахунок. Злочинці не дурні, прикривали спільників. Заарештуйте обох, треба поговорити з ними.

Вдома Альфред тепер з'являвся дуже рідко, часто навіть ночував на роботі. Лінда сильно переживала через таку зреченість чоловіка, адже робота повністю поглинала його. Вона так рідко бачила Альфреда, а коли він приходив, то похмуро вечеряв і одразу йшов спати.

Дівчина почувала себе самотньо, розуміючи, що тепер йде на другий план. Але відчувала, що її обов'язок, як люблячої дружини, підтримувати Альфреда в будь-якій ситуації. Лінда готувала вишукані вечері та одягала гарні сукні, бажаючи порадувати чоловіка. Але він, здавалося, як сам не в собі, не звертав жодної уваги на всі старання дівчини. Дні Ліні проходили сіро й самотньо, тому що навіть приходити до нього на роботу, Альфред їй заборонив.

Але одна подія гріла душу Лінди. Наближалася річниця їхнього весілля, і вона сподівалася, що в такий пам'ятний день вони проведуть час разом. І що чоловік нарешті на якийсь час забуде про свою роботу. Наступала заповітна дата, і Лінда готувалася до святкового обіду. Дівчина не почала говорити чоловікові прямо про цей обід, бажаючи влаштувати сюрприз. Вона не сумнівалася, що Альфред пам'ятає цю дату і прийде на обід.

Залишалося менше години до обідньої перерви Бейті, і причепурившись, Лінда чекала чоловіка до обіду. Подивившись у дзеркало і поправивши неслухняний локон, що вибився, дівчина елегантно присіла, підклавши поділ довгої і дуже пишної спідниці крою сонце-клеш. Вона виглядала як лялька, загорнута в красиву упаковку зі своїми гарними, великими очима, чекала, коли її нарешті куплять. Однак покупець не з'являвся, страви на столі охолонули, і зачіска зовсім скособочилася.

Лінда встала, підійшовши до дзеркала, знову поправляла своє вбрання і заколювала ще шпильку на волосся. Її красиве, оформлене волоссям обличчя було сумним, але з іскрою надії у смарагдових очах.

- Він не міг забути, Фредді дуже дбайливий. Точно готує мені якийсь сюрприз, може кудись поведе, — міркувала Лінда в слух, походжаючи з одного кута кухні в інший, — і нічого страшного, раз трохи затримується, він скоро прийде.

Але обідній час давно минув, а годинник показував шосту вечора. По щоці дівчини потекла сльоза. Лінда через силу усміхнулася, пригнічуючи почуття образи всередині.

- Не накручуй себе! - Наказала сама собі дівчина. Вона прибрала їжу, зняла ошатну сукню і зайнялася рутинною домашньою роботою. Це допомагало їй відволіктися від гнітючих думок.

Робочий день давно скінчився, на вулиці темніло, запалювали ліхтарі. Лінда, при тьмяному світлі лампи, сиділа щось зашиваючи. Раптом почувся скрип вхідних дверей і голос такої очікуваної людини.

- Ліні, я вдома. Що у нас на вечерю? Я дуже зголоднів, - не підводячи голови від паперів, зайшов Містер Бейті. Лінда кинула шиття і поспішила зустріти чоловіка. Звичайно, вона була вже не ошатна, хоча їй хотілося виглядати добре цього вечора. З передчуттям чогось чарівного, як діти чекають на диво в новорічну ніч, Лінда зупинилася перед чоловіком.

- У нас святкова вечеря, я, звичайно, чекала на тебе до обіду, але, нічого страшного. Проходь швидше, я зараз все нагрію і накрию на стіл. Я так рада!

- О, святкова вечеря! - З зацікавленою ноткою в голосі вигукнув чоловік, все ще дивлячись у папери, - ти дуже уважна, Ліні! І як ти здогадалася, що ми розкрили план втечі?

- План втечі? - Дівчина мало не випустила тарілку з рук, - про що ти, Фредді?

- Ну, як же, адже ти накрила святковий стіл на честь такого знаменного моменту в моїй роботі!

У Місіс Бейті все стислося всередині. Навколо все захиталося і їй довелося зробити зусилля, щоби не впасти. Лінда сіла, і з грудей мимоволі вирвався глухий схлип. Так палко коханий нею чоловік забув про річницю їхнього весілля! Навіть тепер він думав про роботу, про свої розслідування та нерозкриті справи, а не про сімейне життя. Тіло дівчини мимоволі здригнулося, по шкірі пройшли холодні мурашки.