Розділ 20. Об'єднання сил

Стоячи на виході з сараю, двоє ув'язнених яро сперечалися про подальші плани. Алан кричав і розмахував руками:

- Я мушу забрати дочку!

- І ти туди ж? - сердився Давид, роздратований такою «по-дитячому примхливою» заявою. - Один за дівкою бігає, інший за донькою! Обидва хороші, слабаки! Хіба ти не розумієш, Алан? Дуже пощастить, якщо ти врятуєшся сам, а забрати доньку тобі не вдасться.

- Я наважився на цю втечу заради неї! Я мушу її забрати, я мушу забрати Марі! Над нею знущаються в тому притулку, я не можу це так залишити.

- Алан! Це безумство! - намагався довести його друг, але чоловік не слухав.

- Це все що мені потрібно. Нехай я сам не виберуся, але Марі цього не заслужила. Я не кину її. Ти знаєш мене, Давиде, і ти знаєш її.

- Ти вже підвів усіх нас, Алан. Через твою безтурботність твої люди сидять по клітках. Вони тебе ненавидять. Але саме тому, що я тебе знаю стільки років, я не відвернувся від тебе.

- То була не моя вина! Цей клоп, ти ж знаєш! - виправдовувався Алан,

- Ні, це й твоя вина. Ти зламав людям життя, а вони тобі довіряли. Пропонуєш знову довіритись тобі?

- Я вивів тебе з в'язниці! – наполягав Грод

- Ти мене туди загнав! - Відповів Давид, насуваючись на друга.

Під час цієї розпаленої суперечки, почувся скрип і двері в комору прочинилися. Алан і Давид відразу повернулися до дверей і направили туди пістолети.

Зброю, друг Алана та власник сараю, так само залишив, як і одяг та трохи грошей. Старі двері гойдалися на петлях, порипуючи.

- Що це таке? – здивувався Давид , не помітивши нікого, хто б ці двері відчинив.

- А, вітер певно, не важливо, - відмахнувся Алан і повернувся до розмови про дочку.

Але «вітром» виявилася одна персона, якій Колл дуже зрадів.

– Джо! – ледь не вигукнув він, тільки-но вона підійшла до нього.

- Замовкни, бовдур! - Огризнулася дівчина, зі страхом, що їх почують. Насправді вона була дуже рада бачити напарника живим і на волі. Звичайно, він був тепер у полоні в інших людей, але це була менша проблема.

Вона розрізала мотузки на руках і ногах партнера. Колл потирав синці від мотузок, з вдячністю дивлячись на Джо.

"Він живий ... він живий, на волі ... поруч зі мною" - ось що крутилося у неї в голові. Але не звикла давати ніжним почуттям волю, вона дала ляпас своєму напарнику.

- Тепер ти бачиш, що трапляється, коли ти мене не слухаєш! - Прошипіла вона, нібито зі злістю Але вони обидва знали, що це удавана злість.

- Джо, ти мій ангел-охоронець! – засміявся Колл у відповідь.

Адже це було правдою. Вона витягала його з усіх ситуацій і колотнеч. Власне, вони так і познайомилися. Вони були зовсім юними тоді, Коллу - дев'ятнадцять, а Джо всього шістнадцять років. Обидва пережили трагедію в сім'ї і розчарувалися в людях, злодюжки-початківці. Їхня зустріч відбулася за досить дивних обставин.

Колл, з юнацьким запалом і зухвалістю щойно забрав у якоїсь дівчинки сумку, і  тікав, озираючись назад. Нісся він стрімголов через натовп, і навіть не помітив, як опинився в чіпких лапах поліції. Колл міцно притис сумку і грізно (як йому здавалося) подивився на поліцейського.

- А куди це ти мчишся, шибенику? – злісно посміхнувся правоохоронець. А вдивившись в обличчя затриманого, впізнав у ньому Колла, відомого в поліції юного злодюжку, який у дитинстві часто потрапляв у ділянку за бійки та дрібне хуліганство.

- Додому, до рідних, - огризнувся Колл і на обличчя йому впав незручний чубчик, який він тоді ще носив.

- Ах, додому! Ну тоді зрозуміло, не смію затримувати, - засміявся поліцейський і сильніше стиснув комір піджака хлопця, - а сумочку, що, матері на подарунок несеш? А чи не забув, що вона в тебе померла?

- Клоп смердючий! - прошипів Колл і спробував вибратися з рук того, хто його тримає. Але хватка досвідченого охоронця закону була залізною.

- А за образу поліцейського… - він не встиг домовити, як отримав чимось важким ззаду по голові. Випустивши Колла, поліцейський, завивши від болю, схопився за голову. У цей момент хлопця хтось схопив за руку і потяг у вузький і тихий провулок. Колл і сам із задоволенням би втік і зрадів несподіваному порятунку.

Нарешті вони зупинилися, і перед порушником порядків постала юна дівчина з довгим русявим волоссям.

- Та ти мене врятувала! - Колл, дуже здивований поведінкою цієї дівчинки, навіть трохи злякався, - ну, це було дуже, мм, мило з твого боку. Невже я так тобі сподобався? - посміхнувся він, але відразу отримав дуже міцну негативну відповідь у вигляді ляпаса.

- Ти, придурок такий, це моя сумка! - Процідила незнайомка крізь зуби, висмикуючи сумку з рук хлопця і спопеляючи того поглядом. Цей погляд одразу сподобався Коллу.

- Ну, тоді тобі треба було бути на боці поліції, вони б тобі її повернули, - порадив той, потираючи вдарену щоку. Він був трохи ображений, що незнайомка так холодно поводиться.

- У мене з ними такі ж проблеми, як і в тебе, - сухо відрізала дівчина і вже збиралася йти.

- Проблеми із законом? Адже тобі, напевно, і вісімнадцяти-то нема! Ти дівчисько ще, а куди батьки дивляться?

- Якщо й дивляться, то з того світу. Ти теж «молодець», старший за мене від сили на пару років.

- У тебе можуть бути проблеми через мене, - зауважив Колл, і дбайливо запитав - вони знають, де ти живеш?

- Думаєш, я їх боюсь? Ні, - з гордістю відповіла Джо і пішла вглиб провулка. Але хлопець наздогнав і зупинив її і сказав їй свою адресу. Це був порив благородства, що прокидається в деяких молодих людях, коли вони бачать дівчину, що їм до вподоби. Колл сказав це ще до того, як подумав.

І ось одного разу, визирнувши з вікна їх з Фіном квартири на цокольному поверсі, він побачив знайомий пошарпаний поділ спідниці. У Джо тоді не було іншого одягу. Він з дивним почуттям вилетів надвір і незграбно спіткнувся об поріг під'їзду, мало не розпластавшись просто біля ніг дівчини. Вона підставила йому руку, і він дивом не впав.