Розділ 17. Попалися!

Минуло менше хвилини і на дорозі з'явилися люди Алана.

- Ось він! Хапай його! Швидше! – закричали вони, тільки побачивши хлопця. Але їм не було чого поспішати - втекти для Колла означало навести їх на слід Джо, а він повинен був дати їй шанс врятуватися. Ну хоч хтось із їхньої парочки виживе.

Колла схопили і скрутивши руки, повели назустріч Алану. І там хлопця чекав ще сюрприз - його брат, Фінн, зв'язаний сидів під деревом, спльовуючи кров. Він не захотів щось говорити про брата, хоч і знав і про гори, і про план сховатися від поліції. Він з тією братньою ненавистю посміхнувся бранцю, усмішкою, яка казала: «Ну, бачиш, що мені доводиться терпіти через твої витівки». Колл ледь помітно кивнув йому, чи то на знак подяки, чи то вибачаючись.

Грод особисто побажав поговорити з полоненим і його дуже розчарувало, що з хлопцем немає Джоанни, у його планах вона також була важливою персоною. Її зникнення ставило під загрозу операцію.

- Та я тебе знаю! - нахабно посміхнувся Колл у властивій собі манері, коли його кинули перед Гродом, - це ж тобі я плачу 300 ніксів щомісяця! Це ти, тобі йде наша данина! - на цьому слові хлопець почервонів від злості і в пориві безпорадної люті плюнув Алану просто в око. Влучно плюватися його навчив Фінн, хлопчачі забави становили половину його дитинства. Іншу половину – крадіжка та шахрайство. Спостерігаючи за цією сценою, Фінн схвально посміхнувся.

- Що ти собі дозволяєш, гад! – розлютився голова мафії, і дав умовний знак. Колла зв'язали по руках і ногах, і, поваливши на землю, ударили кілька разів важкими палицями, щоб трохи остудити запал і зухвалість. Колл усміхнувся лише нахабніше.

- Отже, - почав Грод, - ми полюємо не тільки на тебе, а й на твою напарницю Джо. Де вона?

- Не знаю, - впевнено відповів допитуваний, зображуючи повну невинність.

Грод просто мовчки віддав рукою наказ ще раз дати парубкові пару ударів. Тепер йому заїхали кулаком по щелепі, а хтось штовхнув ногою по ребрах.

- Запитаю ще раз, і сподіваюся, останній. Де Джо?

– Не знаю, – все повторилося. У Колла по щоці потекла цівка крові.

- Не дратуй мене! - гаркнув Алан, починаючи обурюватися. Як цей шмаркач смів розігрувати перед ним сцени! Прямо як його братик, точнісінько.

- Слухай, я скажу, - раптом почав Колл слабким голосом, переходячи на шепіт, - так, скажу. Тільки ти не почуєш.

І справді, голос ставав все тихішим і Грод наказав піднести хлопця ближче до себе. Колла підхопили під руки та підставили до Алана. Той прислухався.

- Хворий...виродок! - урочисто і насмішкувато прошепотів Колл, подумки прощаючись із життям.

Він ледве тримався у свідомості, поступово втрачаючи зв'язок зі світом, відчуваючи тільки як його знову кидають на землю і луплять ногами з боків, спини та обличчя.

- Не дури, хлопче! - Закричав Алан, виведений з себе такою витівкою, - хто вона така, що ти її прикриваєш? Куди вона пішла? Де ця дівка? Де вона?

- Не… знаю… - з останніх сил прошепотів Колл і після чергового удару відключився.

А що йому було робити? Частково він сказав правду. Джоанна не сказала йому, куди втече. Але він знав, що вона пішла вище в гори у бік місць видобутку. Вона говорила, що у крайньому випадку піде саме туди. Якщо він скаже це та її знайдуть – ще й її вб'ють, а тепер вона має шанс. Він дав їй цей шанс, безглуздо його забирати. А якщо обдурить і дасть хибне спрямування, вони це швидко зрозуміють і це просто відстрочить розправу. Що робити? Тепер тільки сміятися зі своєї дурної та пафосної смерті.

Хлопець лежав непритомний, перед очима було щось чорне і нескінченне. Йому здавалося, що він ось-ось розплющить очі, але щоразу це зусилля було надто складним. Тихо, дуже тихо і голосно водночас було у його голові. Різні картинки миготіли одна за одною: як Джо забігає і кричить, а потім вибігає і з запитанням дивиться йому в очі, як на траві зв'язаний сидить його брат, як припадають на нього палиці. Все, що сталося, мозок відчайдушно аналізував, намагаючись зрозуміти, що призвело до такого результату. Так було завжди, мозок Колла працював навіть тоді, коли, здавалося, нічого не працює.

Коли його побили і кинули Лікверзькі задирали, коли п'яний батько облупив його до напівсмерті, коли Джо прорізала йому горлянку. Щоразу на думку спадало одне й те саме питання, але Колл ніколи його не пам'ятав, коли приходив до тями. Як так сталося? Як? Коли? Відповідей на ці запитання голова Колла не шукала, тільки в темряві щоразу повторювалося монотонне «Як так вийшло?».

- Клятий слабак! - Крикнув Алан, коли побачив, що той, якого вони так старанно шукали впав непритомний після чергового удару, - від нього схоже користі не буде, будемо шукати дівчину самі. А цього… киньте десь.

- Бос, тут, цей, здається, клопи, - несподівано крикнув один з бандитів і показав на поліцейських, які під'їжджали дорогою.

- Що? – здавлено перепитав Алан і остовпів, коли побачив цілий натовп правоохоронців.

На чолі стояв Бейті і з задоволеним виразом обличчя вів за собою своїх підлеглих. Побачивши здалеку мера міста, він дуже здивувався і швидким кроком, навіть радше підтюпцем попрямував до нього.

- Містер Алан Грод? – здивувався Містер Бейті, - що ви робите з цими злочинцями? Тут, ймовірно, ховаються Колл і Джоанна, шахраї. Що це за бандити?

Так, члени «Чорного Метелика», особливо ті, хто зараз стояв із закривавленими руками та бітами, навряд були схожі на безневинних мандрівників.

- Я ... я - босу мафії не було чого сказати, це питання застигло його зненацька. Він надто насолоджувався моментом реваншу і був злий на Колла, щоб тепер ще й вигадувати відмазки для поліції. Їх накрили на місці злочину, так би мовити.

- Бос, що нам робити? - звернулися до нього кілька бандитів, які щойно били Колла, і готові так само напасти на працівників поліції за першим сигналом.

- Бос? - Перепитав Бейті, почувши таке звертання. І тут у Альфреда одразу склався пазл. Він був готовий пуститися танцювати! Він, великий поліцейський Альфред Бейті, розкрив таємницю «Чорного Метелика», спіймав боса Лікверзької мафії та й до того ж викрив мера!