Розділ 15. Зіткнення неминуче

Альфред зробив раптове та несподіване відкриття. Навіть трохи дивне.
- Скринька... така ж... - белькотів він, тупо витріщаючись на дві скриньки у себе на столі, - як таке може бути? Що це означає?

- Ну, може, злодії вкрали скриньку? - припустив Діксон, який стояв поруч. З цією скринькою вони проносилися весь обідній час і йому дуже хотілося їсти. Діксон пропонував уже будь-яку теорію, аби злиняти на обід.

- Може. У будинку жила сестра моєї дружини - Джоанна, але потім вона з'їхала, і всі речі забрала з собою, - розмірковував Бейті, напружуючи всі свої здібності, - чому вона не забрала цю скриньку? Та й взагалі той сундук. І я точно десь бачив таку скриньку раніше. Тепер я думаю, що така ж була у Ліні… тобто, у Місіс Бейті.

- Шеф, можливо, мені варто піти, щоб ви продовжили роздуми на самоті? - Діксон пішов у наступ, але спроба провалилася. Альфред продовжував міркувати, навіть не помітивши слів підлеглого.

- Знаєте, мене здивувала ще одна річ: у квартирі тих злодіїв місце було лише двом. Два стільця, два ліжка. Багато речей лише парами. Тобто вони жили самі. Але в шафі є жіночий одяг, предмети жіночої гігієни, ну ви розумієте. До злодіїв приходила якась жінка? Коханка? Але навіщо залишати одяг?

- Не знаю, шефе, слово честі, ні здогадки! – майже плакав Діксон.

- Зачекайте, адже скринька теж комусь належала. Чоловікові? Та ну, навряд. А значить…

- Хтось із тих злочинців – жінка! - Закінчив думку начальника Діксон, сам дивуючись своєї кмітливості. Думка вразила обох поліцейських, і вони стояли мовчки.

- Точно! Деякі поліцейські вказували на те, що у хлопця на ім'я Джо дуже вже жіноча фігура. Джо…дивне ім'я для дівчини, не думаєте? А що, коли це... - Він замовк, і раптом схопившись руками за стіл, втратив рівновагу і мало не впав.

– Шеф? Вам погано? - Обережно запитав начальник Західного патруля, а потім закричав: - Принесіть води! Шефу погано! Води! Швидше!

- Заткніться зараз же, Діксон! - прийшовши до тями, слабким голосом наказав Містер Бейті і спробував знову зосередитися. Але було вже запізно. На крик начальника збіглося все відділення, намагаючись допомогти хтось чим. Після прочуханок, які нещадно роздавав Альфред, ніхто не хотів отримати догану за бездіяльність. Тепер на крики прибігло все відділення – Діксон кричав добре.

- Я здоровий! Все зі мною добре! - намагався відмахнутися Альфред, але крики переляканих співробітників його заглушили. Його майже силою посадили в шкіряне крісло за столом і кожен намагався щось зробити. Хтось обмахував папірцями, хтось тикав склянку з водою, а хтось взагалі викликав лікаря.

– Та що з вами! Облиште! - Знесилено просив Бейті, розуміючи, що думка втрачена і результати його напруженої розумової діяльності пропали.

У відділення приїхав лікар, викликаний кимось під час переполоху. А може й декількома одразу.

– Де хворий? – суворо запитав старенький лікар, поважно заходячи до кабінету.

- Ось це начальник поліції, Містер Альфред Бейті. Дуже важлива особа, - показав Діксон, відштовхуючи інших, щоб звільнити прохід.

- На що скаржтеся? – статечно запитав лікар, однак на що отримав порцію криків обурення від «хворого», якого вибісило таке зухвале переривання роботи.

- Жах! Що це за цирк! – кричав він на бідного, ні в чому не винного лікаря. Співробітники поліції, зрозумівши, що зараз і їм дістанеться, поспішили розійтися. У кабінеті залишилися лише Діксон, секретарка та лікар, який намагався виправдатися перед агресивним хворим.

- Вибачте, але за виклик із Вас 50 ніксів, - несміливо сказав старий і тут же пошкодував про це. Містер Бейті підхопився і різкими жестами погнав його зі свого кабінету разом з рештою.

Приступ головного болю і запаморочення з ним траплявся нечасто, але тоді, коли він робив якісь шокуючі висновки і була погана погода. Погода сьогодні була огидна - легкий дощ, що мрячить, і сире, нелітнє повітря. Мрячно і холодно, зовсім як восени. Навіть з вікна кабінету Бейті бачив, як метушливо бігають люди, зіщулюючись і ховаючись від дощу. Хоча небо ніби й не було похмурим, дощ ніби брався незвідки.

Після балагану Альфред зовсім не міг зосередитися і згадати, яку думку він щойно обмірковував. Все змішалося у його голові. І поліцейський вирішив відкласти до завтра. Він знав, що відпочинок так само потрібний, як і робота. Але йому було страшно думати про Лінду - яка доля її спіткала? Що з нею зробили чи зроблять? Чи не посміють?

- Не посміють, - заспокоїв себе Альфред і зітхнувши накинув пальто, щоб піти додому. Вдома було самотньо і незатишно без господині, хоча вона була відсутня лише кілька днів. Локшина, невміло приготовлена Альфредом на обід вже охолола і була не смачна. Він досить скучив за домашніми делікатесами, які робила Лінда. Бейті втішався думкою, що з ранку, на свіжу голову, він продовжить розслідування і злочинців буде знайдено і покарано.

Але наступного дня дещо знову перервало роботу Альфреда, та й усієї поліції загалом. Біля відділення зібралися репортери разом із вчорашнім лікарем, якому так і не заплатили за виклик. Лікверзькі газети часто нудьгували. Тем для статей практично не було, про кримінальні події тут писати просто боялися, подій спорту та мистецтва не було зовсім, а постійні гороскопи всім набридали. Тому, отримавши таку чудову нагоду роздмухати скандал, вся журналістська братія зібралася під дверима відділення. Містера Бейті зустріли криками та спробами затримати.

- Містер Бейті! Містер Бейті! Чи можна поставити Вам кілька запитань? - Кричали журналісти, не даючи Альфредові пройти.

- Містер Бейті! – це звернувся репортер з газети «Лікверзькі пристрасті». - Чи правда, що, викликавши цього лікаря, що чесно виконує свої обов'язки, Ви не заплатили йому?

- Сталося непорозуміння! - Виправдовувався Альфред, проштовхуючись, - лікаря викликали випадково.

- Ось як працює наша поліція! Навіть самі не знають, що роблять! - закричав хтось із роззяв, чим тільки підігрів інтерес до події.