Розділ 6. Хазяїн міста.

Алан сидів у вітальні свого особняка. Одного з багатьох заміських котеджів, що були в його розпорядженні. Але цей він любив найбільше, з його вікон відривався чудовий краєвид на гори і місто, яке стало його щастям і його прокляттям. Скільки грошей проходило через нього, і скількох проблем це коштувало! Проблем рівня людських життів.

Чоловік задумливо дивився на невеликий плакат. Зазвичай ідеально вкладене вугільно-попелясте від сивини волосся, сьогодні було трохи скуйовджене, через те, що їхній господар повсякчас хапався руками за голову.

- Алан! Який сьогодні чудовий день, а? Я, мабуть, сама прогуляюся з Петунією та Шкетом! - Защебетала Маргарет, відчиняючи важкі дубові двері, що вели у вітальню. Місіс Грод не мала ідеальних параметрів жіночої краси, але її харизмі могла б позаздрити кожна. Ще варто відзначити її любов до собак, особливо до Петунії та Шкета – її домашніх улюбленців.

- Так, так звичайно, - відмахнувся Алан, намагаючись не зірватися на дружині, але вона, помітивши його похмурість, запитала:

- Щось трапилося? Щось не так?

- Ось! - Чоловік люто тицьнув пальцем в оголошення, що лежало у нього на колінах, і розмовляючи радше сам з собою, ніж з Маргарет, скаржився, - вони шукають Колла не з проста, його брат працює на мене змалку. Упевнений, вони намагаються вийти на «Метелика»!

- Любий, не хвилюйся, все неодмінно владнається! - сказала Маргарет і м'яко посміхнулася тією несправжньою посмішкою, якою вона завжди супроводжувала його проблеми. Насправді їй було абсолютно наплювати на проблеми чоловіка, і вона вважала своїм обов'язком насолоджуватися даним їй життям, а не переживати через чиїсь нещастя. Однак настрій Алана мав пряме відношення до грошей які він давав. Чи не давав.

- Я плачу цій дурній поліції чималі суми! Та як вони посміли! Хай би їм грець! – ніби не почувши слова дружини, продовжував закипати Містер Грод, люто стискаючи оголошення. Його обличчя перекосилося від гніву та роздратування. Він важко дихав, барабанячи пальцями по дубовому столу.

Але раптом його обличчя прийняло інший вигляд. До кімнати зайшов молодий чоловік, що виглядав як лікар. При ньому була сумка з медичними інструментами, з якими він щойно оглядав пацієнта нагорі.

- Ну що? - схвильовано підхопився Алан, і вся злість неначе випарувалася. - Як вона?

Грод питав про свою 15-річну дочку, Марі. Вона була від його першої дружини, яка померла під час пологів, подарувавши життя чарівній донечці. Алан дуже любив дівчинку і намагався убезпечити її від будь-яких неприємностей. Незважаючи на те, що вона була дуже розпещена і обсипана батьківськими грошима, простий характер її матері не давав їй зазнатися. Вона завжди була ласкава і лагідна, навіть із мачухою, яка її дуже не любила.

Марі також любила різних тварин, особливо коней. Змалечку їй подобалося спостерігати за батьківськими конюшнями, і коли вона підросла, то забажала сама кататися верхи. Батько купив їй найкращого скакуна у всьому Лікверзькому окрузі, щоб дочка була щаслива. Але от тільки жеребець виявився надто буйним і високим для тендітної Марі. Під час останньої кінної прогулянки він розгулявся і став дибки, скинувши дівчинку на дорогу. Марі знепритомніла і досі не приходила до тями.

Зараз вона лежала у себе в кімнаті під наглядом найкращих лікарів у місті. Один із них саме спустився оголосити поставлений діагноз.

- Що ж, у неї зламана ліва ступня, а також пошкодження шийного відділу. Це серйозно. Боюся, Містере Гроду, вона довго не протягне, бідолаха...

- Та як ти смієш таке казати! – Алан кинувся на нещасного працівника медицини з новим нападом люті, тепер набагато більшим, і був готовий розірвати лікаря, як голодний лев, – я повторюю тобі, гроші – не проблема! Але врятуйте мою дочку чи тобі доведеться врятувати власну шкуру! Я… я

Грод почав задихатися від люті, відпускаючи комір лікаря, за який він тепер його тримав, іпрацівник медицини, скориставшись цією паузою, несміливо продовжив, відходячи назад.

- Шановний Містер Грод, ми робимо все можливе! Справа не в грошах, зрозумійте, просто з цим не живуть, і навіть пощастило, що вона не померла одразу.

- Досить! Стули писок! Забирайся! – заволав Алан і важко впав на диван, лаючись впівголоса.

Але йому не вдалося прийти до тями, адже в кімнаті задзвонив телефон. Його дружина Маргарет підняла слухавку і покликала чоловіка.

- Пане мер, вас терміново викликають у головне відділення поліції для зустрічі з головою поліції, Містером Бейті! – викарбували у слухавці.

- Агх! – тільки й зітхнув Алан, відчуваючи свою безпорадність у цей момент.

Альфред Бейті вже чекав на важливого гостя у себе в кабінеті. Кабінет був доведений до ідеального стану і все відділення віддраїли з потрійною силою. На всіх була парадна форма, хоча ніхто й не розумів, до чого ця урочистість. Мер хоч і з'являвся зрідка, але ніколи не звертав увагу на зовнішній вигляд співробітників, а тим більше на робочі місця. Він зазвичай надсилав своїх помічників і валізи з готівкою, які вимагали лише заплющувати очі на багато речей.

Але Альфред був радше у приємному, але хвилюючому очікуванні. Йому цей візит здавався добрим знаком та можливістю узгодити свої дії з вищою владою міста. Звичайно, він трохи нервував, і ось уже вдесяте повторював свою «промову». Все було продумано до дрібниць.

Раптом до кабінету несміливо постукали, увійшла секретарка і оголосила, що пан Мер уже прибув. За нею на порозі з'явився Містер Грод. Він, тяжко ступаючи, пройшов до підготовленого для нього крісла і повалився на нього, стомлено дивлячись на начальника поліції.

- Думаю, це ви - Містер Альфред Бейті? Як давно ви приїхали? - мляво почав Містер Грод, оглядаючи незнайоме йому обличчя.

- Так це я. Мене перевели сюди пару тижнів тому, - з ентузіазмом порозумівся Бейти.

- Точно, точно, - мер сказав це в тій же байдужій манері, - Що ж, мені цікаво дізнатися Ваші думки щодо нашого чудового міста. Адже ви за тим організували мій візит?