Розділ 5. Залягти на дно

Колл шалено забіг у квартиру і з порога закричав:

- Ми у розшуку! Джо! Ми у розшуку!

Джо вибігла з кухні, де готувала якийсь нехитрий обід їм двом.

- Та ні, ти жартуєш! Ненавиджу твої жарти! - Похитала вона головою.

Але Колл, з серйозним обличчям, мовчки простяг їй плакат із написом:

« УВАГА!

Розшукуються: КОЛЛ І ДЖО. Двоє молодих хлопців, один міцної статури, високий, коротке світле волосся. Є великий шрам на шиї. (Він на фото) Другий – трохи нижче, середнього зросту, худорлявий. Коротке русяве волосся.

Нагорода за затримання та надання поліції цих злочинців: 10000 НІКСІВ!»

- Стривай-но! - Джо нервово засміялася, - вони думають, що я хлопець! Оце дають клопи!

- Нам це на руку, - зауважив Колл, теж піддаючись нервовим веселощам.

- Так, непогано вийшло. Але що це взагалі таке, це що - скрізь?

- Так! Я злякався не на жарт! Очам не повірив! Думаю, ти також. Що будемо робити?

Джо замислилася, крутячи в руках кухонний ніж, яким вона щось різала.

З одного боку, їй було страшно, а з іншого вона гордилася – за неї обіцяли 10000 ніксів, чимала сума. Але обережність була потрібна, особливо в цьому місті, де кожен здасть тебе, аби позбутися конкуренції.

- Тепер нам треба бути дуже обережними, і можливо покинути Лікверг. За справу схоже взявся наш столичний клоп! – сказала нарешті дівчина.

- Ми не покинемо Лікверг.

– Ми можемо піти у гори. Влаштуватися там, пожити трохи просто неба. Зараз же травень уже досить тепло. А як похолодає, повернемося, думаю тут все заспокоїться на той момент.

- Так, мабуть, ти маєш рацію, - погодився Колл, обмірковуючи слова напарниці.

Він знав, що вони з Джо легко проживуть півроку в похідних умовах, бо обидва проходили через це, коли були зовсім юними і не мали даху над головою.

- Але потрібно якнайшвидше перебратися в гірські ліси, адже 10000 ніксів нагороди – сума немаленька, а ці плакати бачив вже кожен собака!

- Сбери все, що нам може стати в нагоді. А я потай забігу до Вадоми, візьму в неї щось для маскування. А потім у крамницю, куплю нам продуктів, - кинула Джо, вибігаючи з квартири.

Застібнувши потерту кожану «косушку», та натягуючи шаль на самі очі, Джо добігла до площі, де стояла кибитка. Лавку було закрито, незважаючи на те, що циганки зазвичай працювали в цей час. Джо постукала.

Злегка прочинивши дверцята, Шофранка похмуро кинула:

- Іди, у мами немає для тебе роботи.

- Я не за цим, - злодійка здавалося не помітила незвичайної похмурості та холоду в словах дівчини, - мені треба щось купити, гроші в мене є.

Остання фраза здавалося, трохи втішила циганку. Очі її слабко спалахнули, і здається, у неї з'явилася якась ідея.

– Нам треба поговорити, але не тут. Ходімо, - шепнула вона і вийшла з кибитки.

Шофранка, як і її мати, знала безліч таємних ходів-виходів та затишних місць. Якийсь час їм доводилося ховатися. Разом із Джо вони нирнули в маленький дворик, недалеко від площі. Стіни колодцем обступили їх, і стало не по-травневому холодно.  Молода циганка зробила глибокий вдих і заговорила тремтячим голосом, напівпошепки:

– Мама помирає. Вона на щось захворіла, вона лежить і майже не рухається. Я покликала Петшу, він мамин знайомий лікар. Він сидить з нею зараз, – на очах дівчини виступили сльози. Вона тяжко зітхнула. Подивилася собі під ноги, шмигнула носом, і трохи заспокоївшись, продовжила говорити, - Петшу сказав, що щоб вилікувати маму потрібно купити ліків, на суму... - Шофранка тихо прошепотіла Джо на вухо потрібну суму.

Джо подумки оцінила масштаб катастрофи.

- Це дуже великі гроші! Ви хоч і не бідні люди, але де ви дістанете стільки?

- Про це я й хочу поговорити, - Шофранка настільки зосереджено подивилася злодійці в очі, що тій стало не по собі, - ти кажеш, що в тебе є гроші... Якщо ти купиш щось дороге, Джо! Навіть не на всю цю суму! Джо, мама буде жити! Ме ту мангава !

Вона схопила дівчину за руки і розплакалася, впавши на їй груди. Джо чудово вміла бачити обман, блеф чи фальш в очах. Спочатку її обманювали, а потім вона сама стала майстром цієї справи. Але Шофранка говорила чесно. Джо бачила її сльози, те, як дівчина судомно стискала її руки - все це нагадувало злодійці її власне дитинство. Вона днями не відходила від сестри, коли та захворіла. Вона плакала, але розуміючи, що від її сліз сестрі тільки гірше, бігала та клянчила гроші на лікування. Тоді ж вона й почала красти. Але грошей забракло, і сестра померла.

Джо вже почала забувати цей страшний час, але сльози юної циганки знову нагадали їй, звідки вона вилізла.

- У нас із Коллом є частина суми, що тобі потрібна, - нарешті сказала злодійка, подумавши, - з собою у мене ось це. Мені нічого не потрібно, окрім пари перук, що робила твоя мама. Ось.

Дівчина простягла щільно загорнуті в газету гроші. Шофранка, все ще приходячи до тями, зробила знак дівчині залишатися, а сама швидко збігала в кибитку і повернулася з трьома майстерно зробленими перуками.

- Хай буде щастя тобі, і твоїм дітям, і всім твоїм рідним! Нехай здоров'я міцне не відходить від тебе! Ти будеш жити багато років у вдачі та багатстві, камам ту пророкую і… - залепетала вона, віддаючи перуки, і мало не цілуючи руки своїй добродійці.

- Не треба… - тихо відмахнулася Джо, - гроші все одно вкрадені, вони вважай, не мої.

В кишені хрустко відізвалися під пальцями 200 ніксів, що Джо заробила у Вадоми. Джо кивнула циганці і направилася у крамницю, де на залишок грошей купила продуктів. Все це вона склала у засалений похідний рюкзак.

Колл швидко зібрав речі у дві міцні сумки і вибіг, замкнувши квартиру. Вони домовилися зустрітися біля старого занедбаного будинку неподалік площі.

Там раніше розташовувалась маленька пекарня, але її власників силою вигнали, бо ті не платили «данину» Містеру Гроду. Тут інакше не можна було, і Колл частково заздрив владі, яку мав Господар Міста, як називали Містера Грода. Колл замріяно дивився на цей будинок і міркував про тлінність їхнього злочинного життя і про несправедливість цієї ситуації. Ну і, звичайно, згадував миленьку дочку пекаря, з якою у нього недовго був роман. Яка ж вона була краля!