Розділ 2. Столичний клоп

На дошці пошани в головному відділенні поліції вже півроку красувалася фотографія Альфреда Бейті. А сам Альфред сподівався помістити своє фото і на дошку пошани у відділенні Ліквергу. Високий і статний блондин, з блакитними очима він чудово вписувався туди. Так думала і його дружина -Лінда. Вона щиро любила свого чоловіка, як і він її, і всім здавалося, що вони просто створені один для одного.

Лінда була дуже схожа на свою сестру, Джоанну. Те ж шовковисте русяве волосся, але тільки вже майже до пояса, ті ж гоструваті риси обличчя і тонкі, наче порцелянові руки. Тільки, на відміну від сестри, Лінда завжди була доброю і відкритою, і зрідка, коли виявляла крутий норов.

- Ліні! - Покликав дівчину чоловік, і вона поспішно підбігла до нього з парою сумок, - я спіймав нам таксі, дай-но сюди ці важкі сумки! Ось так, сідай.

- Ах, Фредді! Мені зовсім не віриться, що я знову потраплю до міста, де провела майже всю свою юність! Так, звичайно, з цим місцем у мене пов'язані і погані спогади, але все ж таки. Ах, і я побачу Джоанну, мою сестричку! - З придихом уявляла Лінда.

- Кажуть, це місто зовсім відбилося від рук! Ну, що ж, я наведу там порядок! Будуть у мене по струнці ходити! - говорячи останню фразу Альфред пригрозив пальцем сумці, що лежала в нього на колінах, ніби це вона винна у всіх злочинах Лікверга. Лінда дзвінко засміялася.

- Звичайно, любий, безумовно!

Колеса голосно застукали по бруківці вулиць, радісно вторячи думкам молодої пари. Травень був ідеальним часом для подорожей - легке сонечко пробивалося з-за хмар, зігріваючи змерзлу природу, і готуючи її до літа. Весна була неймовірно чарівна цього року, і Лінда задумливо розглядала у вікно автомобіля блакитне небо, що блищало в калюжах.

Вони прибули на вокзал і стали на пероні в очікуванні свого поїзда. Прохолодний весняний вітерець легко дмухав їм в обличчя.

- Фредді, адже я правильно тебе зрозуміла , що ми житимемо в старому будиночку, де жили колись ми з родиною? – стривожено спитала дівчина. Її явно щось непокоїло.

- Звичайно! Ми вже обговорювали це. Я купив його спеціально, щоб тобі було зручно, Ліні. А що? Щось не так?

- Просто, коли я поїхала, будинок залишився моїй сестрі, і туди я надіслала листа. Але якщо ти купив його, то вона там уже не живе - Лінда сумно опустила очі, - Напевно вона так і не побачить листа!

- Мила, але ти побачишся з нею зовсім скоро! Навіщо якийсь лист, якщо ви скоро зустрінетеся, - вигукнув Альфред, підбадьорюючи дружину.

- Мабуть, ти маєш рацію. Дивись! Це наш поїзд прибуває!

Джо нервово перераховувала добуте. Вже втретє вона перерахувала свою частку та частку партнера.

- Тисяча ніксів ! Усього тисяча! Нам цього вистачить на пару тижнів, не більше! Адже ми ще віддаємо 20 відсотків босу твого братика, не забув?

- Не забув! - Злісно відповів Колл.

Цей факт бив по його самолюбству, адже він вважав себе справжнім професіоналом, а хіба майстри своєї справи, навіть злодійської, платять комусь данину? Так, саме данина. Так вважав Колл. Його старший брат працював на одного великого злочинця, боса найбільшої злочинної організації цього міста Алана Грода. Йому платили всі, і багаті, і бідні, і злочинці, і люди чесні. І Колл.

- Прийдеться заскочити до Вадоми, може у неї знайдеться робота для мене. А то твої набіги стали нам зовсім не вигідні, - зауважила Джо, і, накинувши куртку, вийшла з квартири.

Колл вже багато разів зауважував, що як для професійних злочинців вони живуть надто бідно. Двокімнатна квартира під самим дахом з крихітною кухнею, стіни, що полиняли від часу і вологості, убогі меблі. Непридатний для розкішних людей інтер'єр.

Джо завжди відмахувалася, кажучи, що це тимчасовий притулок, і як вони назбирають грошей, переїдуть у розкішний будинок з двома, а то й трьома поверхами. Вже кілька років вона так говорила.

В основному вони не влаштовували масштабних пограбувань, бо боялись привертати до себе надто багато уваги. Тим паче, банди у них не було, а об’єднуватись з кимось вони обидва вважали принизливим та непрактичним. Але якщо дуже вже припирало з грошима, і іншого виходу не було, Джо йшла до Вадоми.

Стара циганка та її донька Шофранка були зовсім не проти поділитися грошима за важку роботу. Вадома була майстерною обманщицею і могла обвести навколо пальця будь-кого. Вона володіла лавкою з усілякими еліксирами, зіллями, варивом та всяким подібним. Джо не раз бачила, як вона їх готує, і чудово знала, що це абсолютна афера. Проте, вже три роки  кибитка Вадоми стояла посеред площі.

 
Діти на площі бігали, голосно сміючись і човгаючи по калюжах. Прикрашена, але облущена дерев'яна кибитка стояла, гарно красуючись посеред площі. У центрі було віконце, обвішане різними пляшками і корінцями, що привертало увагу тих, що проходили. Діти, що бігали, іноді зупинялися і роззявивши роти, розглядали дивну жінку, що ходила біля кибитки. Їхні батьки, прикрикували на них, і вони мчали далі.

Жінка ця була Вадома. Сива циганка, що в молодості, мабуть, вражала своєю красою. Вона ходила навколо площі, іноді зупиняючи перехожих і голосно розмовляючи з ними. Її порвана місцями сукня волочилась по калюжах, але Вадому це не бентежило. Вона так само дзвеніла начепленими браслетами і весело кружляла навколо перехожих.

Джо підійшла ззаду до дверей кибитки, голосно постукала тричі. Потім ще три.

- Невже дика троянда прийшла до садівника утихомирити свої шипи? – засміялася Шофранка і відчинила дверцята.

Шофранка була молода циганка, ровесниця Джо. Зі смаглявим обличчям і темним, пишним волоссям. Вона любила прикрашати себе кільцями, браслетами та сережками, і носила їх якнайбільше. Сьогодні, наприклад, у неї були громіздкі зелені сережки, з червоними камінчиками.

– У нас з Коллом справи … – серйозно почала Джо, заглядаючи всередину.

- Стривай, стривай! Я все бачу, все знаю, мири драго ! - циганка схопила Джо за руку і почала щось уважно роздивлятися на її долоні.