Епізод із Сонцем

Одного вечора Сонце не вибіг мені назустріч, як завжди. Він лежав у кутку, згорнувшись клубочком, і дивився на мене втомленими очима. Його носик був сухим, шерсть скуйовджена, а муркотіння не чути.

Я відчула, як холод підкотився до горла. Ніколи ще мої улюбленці не хворіли так помітно.

— Сонце, що з тобою? — я сіла поруч, обережно торкнулася лапки. Вона була гарячою.

Сльози підступили до очей, але я знала: плакати не можна, треба щось робити. У дитячій голові блискавично народився план. Я принесла зі своєї «секретної шухляди» іграшковий медичний набір: стетоскоп із пластмаси, маленький шприц без голки й старий блокнот, де записувала «історії хвороб» своїх іграшок.

— Не хвилюйся, я тебе вилікую, — прошепотіла я, наче справжній лікар.

Я прикладала стетоскоп до грудей Сонця, намагаючись почути його серцебиття. Потім записала у блокнот: «Пацієнт Сонце. Температура висока. Апетиту немає». Взяла піпетку, набрала трохи води й намагалася дати йому випити.

Мама знайшла мене такою — з наляканими очима й котиком на руках. Вона посміхнулася сумно, але тепло:

— Доню, не хвилюйся. Це звичайна застуда, ми віднесемо Сонце до ветеринара.

Лікар уважно оглянув мого котика: послухав серце та легені, перевірив ясна та слизові оболонки, промацав живіт, обстежив лапки й очі, навіть виміряв температуру. Кожен рух був спокійним і точним. Потім зробив уколи та дав детальні поради, що робити вдома.

Того вечора я вперше побачила справжнього ветеринара і відчула, як працює професія. І тоді в мені щось клацнуло: я зрозуміла, ким хочу стати.

Бо ніхто у світі не здавався мені важливішим за того, хто вміє повернути тварині життя.