Розділ 17

Коли Еллі відкрила двері, очі одразу шукали знайому фігуру. Але Ніка не було. Його голос, завжди короткий і різкий, не лунав на вході. Замість нього її зустріла посмішка іншого чоловіка — молодого, з занадто доброзичливим поглядом і медичним халатом без жодної складки.

— Привіт, Еллі. Я Майкл. Сьогодні попрацюємо разом, добре?

— А де Нік? — її голос прозвучав занадто різко.

— Він сьогодні у відпустці. Лише на день-два. Але я вже ознайомлений з твоєю програмою.

Вона кивнула. Машинально. Але всередині щось сколихнулось.

Відпустка? Без слова, без попередження?

Усередині було неочевидне відчуття покинутості. Вона не хотіла це визнавати. Це був лише тренер. Реабілітолог. Але його відсутність боліла, наче хтось вирвав звичну частину її графіка, її стабільності.

Майкл був надто м’яким. Усе його “не поспішай”, “якщо болить — не змушуй себе” викликало в Еллі лише одне — злість. Не на нього. На себе. Бо Нік ніколи не питав, болить чи ні. Він дивився і знав, що вона витримає. І навіть якщо не витримає — він буде поруч, коли вона знову спробує.

А тут… кожен рух здавався декоративним. Відпрацьованим, але безсенсовним.

— Можливо, досить на сьогодні? — обережно запитав Майкл, коли вона втретє затремтіла в позиції на перекладині.

— Я ще не закінчила, — сказала вона крізь зуби.

— Але…

— Будь ласка. Я просто... ще трохи, я розімнуся і охолону.

Майкл зітхнув, але погодився та попрощався з Еллі. Коли двері за Майклом зачинились, зал огорнула тиша. Еллі залишилась сама серед брусів і гантелей, під стінами з мотиваційними написами, які сьогодні здавалися глузливими. Вона обхопила бруси долонями, нахилилася вперед, намагаючись стабілізувати дихання.

Тільки ще раз. Лише ще раз. Я ж можу. Нік би не зупинив мене. Він би змусив мене пройти через цей біль.

Її руки знову напружились, пальці стислися, тіло зусиллям підтягнулося. Перший рух — тремтіння. Другий — відчуття, що тіло починає пручатися. На третьому вона відчула, як щось різко сіпнуло в нижній частині спини — схоже на клацання або ривок, глухий, наче удар ізсередини.

— Ааа... — зойк вирвався сам, короткий, уривчастий. Вона спробувала відпустити бруси, але тіло вже не слухалось. Вона поволі осіла назад у візок, різко хапаючи повітря.

Біль був несподіваний. Глибокий, внутрішній, не гострий — а, навпаки, тупий і важкий, такий, що не відпускав. Як свинець, налитий у поперек. Вона намагалася змінити положення, але кожен рух спричиняв нову хвилю болю.

Я щось потягнула… чи знову щось з хребтом?..

Це вже було знайоме. Вона пам’ятала, як усе починалося тоді, на льоду — той же біль, та ж безпомічність. Внутрішній крик розпачу, який не виходив назовні.

Вона сиділа сама в залі, схилившись уперед, спітніла, з тремтячими руками. Вона не кричала. Не кликала на допомогу. Гордість, змішана з соромом, знову скувала її.

...Але час ішов. Біль не минав. Він розповзався, як темна рідина, що просочується зсередини і заливає все тіло. Еллі схилилася вперед, стисла обидві руки на колінах і спробувала зосередитись на диханні. Рахуй до п’яти. Вдих. Видих. Вдих… видих...

Це просто м’яз. Просто спазм. Це не знову. Це не…

Її плечі здригнулись, не від болю — від паніки. В горлі стало тісно. Її переслідував образ — як вона знову лежить нерухома, знову в лікарняному халаті, знову не може поворухнути пальцями на ногах. Лід, білий стеляний світ у лікарні, мамин голос — «Лікар сказав, що…» — це все сплелось у суцільний клубок жаху.

Ні. Ні, тільки не знову. Я не витримаю другого кола цього пекла.

Вона знову спробувала поворухнутись — і зойкнула. Цього разу не стрималась. Боліло настільки, що темні плями пішли перед очима. Серце калатало. А в голові — порожнеча. Беззвучна, мов порожній каток о третій ночі.

Руки тремтіли. Вона потягнулась до візка. Лише притиснути кнопку — і все. Хтось прийде. Але тремтіння стало сильнішим. Її палець довго шукав червону кнопку на браслеті. Торкнувся. Натис.

Нічого не сталося.

Вона притиснула ще раз. Цього разу сильніше. Лампочка на браслеті мигнула. Сигнал пішов.

І тоді вона здалась.

Вперше за довгий час вона дозволила собі не бути сильною.

Еллі схилила голову на коліна й дозволила сльозам стікати щоками. Від болю, від страху, від розчарування. Вона дрижала, а мозок стомлено повторював: дурна, дурна, дурна — ти ж знала, що так буде…

Вже за кілька хвилин у залу забігли дві медсестри. Одна з них — Енні — одразу присіла біля неї на коліна, інша відкрила мобільну ношу й викликала лікаря.

— Еллі? — голос лагідний, обережний. — Ти можеш сказати, що сталося?

Еллі не відповідала. Вона стискала зуби. Не хотіла говорити. Не могла.

— Вона тремтить… тиск падає. — Енні зняла їй пульсометр з руки. — Нам треба перемістити її. Обережно.

— Не… рухайте… — прошепотіла Еллі. Голос зірвався.

— Добре, добре. Ти з нами. Ми нічого не будемо робити швидко, — м’яко сказала інша, водночас уже прикріплюючи електроди для моніторингу. — Лікар вже йде.

Її перенесли в медблок.

Попередній діагноз: мікротравма в ділянці поперекового відділу, ймовірний м’язовий надрив, потребує УЗД та МРТ. Її терміново поклали під крапельницю, зробили знеболення і вкололи протизапальне. В залі вже прибирали, залишивши лише її лямки, які ще пахли потом і люттю.

І лише коли її тіло трохи розслабилося під дією ліків, а біль відступив на кілька кроків назад, Еллі нарешті видихнула.

А всередині — порожнеча.

Не фізична. Емоційна.

Невже вона сама себе довела до першочергового стану…Сама…