Розділ 8

Два рази на тиждень Еллі мала терапію з психотерапевтом. Кабінет Сари був для Еллі теплим острівцем серед холодних, одноманітних коридорів реабілітаційного центру. Світлі стіни, приємне м’яке крісло в якому можна було втонути після не дуже зручного інвалідного візка. Еллі любила заспокійливий запах лаванди, який мимоволі відчувався в повітрі і спокійну класичну музику, що завжди грала під час їхніх зустрічей. Всі ці елементи створювали приязну та розслабляючу атмосферу. Але сьогодні все це немало жодного значення, тому що всередині Еллі бушувала буря.

Сара сиділа навпроти, тримаючи в руках блокнот, і уважно дивилася на Еллі. В її погляді не було місця тиску чи осуду, лише розуміння та терплячість.

— Як ти сьогодні, Еллі? — почала розмову психотерапевтка.

— Я навіть не знаю… мені складно це все описатт, — Еллі прокручувала кільце на пальці, дивлячись у підлогу, — Мабуть це стан розгубленості. Мені здається, що я відкотилася назад.

— Ці відчуття якось пов’язані з взаємовідносинами з твоїм реабілітологом? Еллі зітхнула глибоко, відчуваючи тягар всередині — Ми… під час нашого останнього сеансу ми дуже сильно посварилися. Я сказала йому, що більше не хочу з ним працювати, — вона відчула, як голос починає тремтіти. — Він просто не чує мене. Постійно тисне, наче я машина, що має виконувати його команди. Я більше не витримую цього тиску.

Сара уважно слухала, не перебиваючи, і тільки коли Еллі змовкла, обережно промовила:

— Ти відчуваєш, що Нік вимагає від тебе щось нереальне?

— Не знаю… — Еллі замовкла на мить. — Я думаю, він хоче, щоб я швидше повернулася до нормального життя. Але я не впевнена, що це взагалі можливо. Він змушує мене робити вправи, які здаються мені нестерпними, і якщо я не можу їх виконати, то відчуваю себе слабкою. Мені здається, він мене не розуміє і навіть не намагається зрозуміти.

— Еллі, а що саме ти відчувала під час вашої сварки? — Я відчувала гнів, — відрізала Еллі, — дуже сильний гнів. Зазвичай мене дуже важко вивести з себе, але Нік справляється з цим на ура. Я вже не знаю, на кого я злюся більше—на нього чи на себе, що дозволила йому довести мене до такого стану. — А як ти думаєш, справжньою причиною твого гніву є саме Нік чи, можливо, щось глибше?

Еллі замовкла, намагаючись переварити це запитання та віднайти відповідь в глибині себе. Їй стало важко дихати, а руки тремтіли від напруження. Вона тихо прошепотіла:

— Не знаю… Може, справа і не тільки в ньому…

— Еллі, мені здається, що Нік просто став для тебе символом чогось, що ти сама боїшся прийняти. Можливо, він уособлює твій власний страх перед невдачею. Адже ти боїшся, що не зможеш зробити те, що він вимагає, правда?

Еллі намагалася стримати сльози, але вони зрадницьки полилися по її щоках.

— Я боюся, що ніколи не зможу ходити. Що всі ці зусилля будуть марними. Що я тільки розчарую себе та тих, хто в мене вірив. Особливо батька… я ж пообіцяла йому, що стану чемпіонкою світу. Але тепер… тепер я навіть не можу нормально встати.

Сара трохи посміхнулася, дуже ніжно й м’яко:

— Ти забагато вимагаєш від себе, Еллі. Чи дозволяєш ти собі право на помилку? Нік—це лише зовнішнє втілення твого внутрішнього критика. Він ставить перед тобою завдання, але саме ти сприймаєш їх за неможливі.

— Я просто не хочу знову програти, — голос Еллі звучав тихо й тремтів. — Я вже одного разу втратила все. Що якщо тепер знову нічого не вийде?

Сара мовчала, даючи Еллі час відчути й осмислити свої ж слова. За мить вона заговорила:

— Еллі, твій біль і страх — природні. Але подумай ось про що: чи дійсно Нік вважає, що ти не здатна виконати завдання, чи він, навпаки, впевнений у твоїх можливостях і саме тому наполягає на виконання важких для тебе вправ та подолання перешкод? — Я про це не думала… Може й справді він так поводиться, бо вірить у мене більше, ніж я сама в себе…, — задумливо відповіла Еллі.

— Саме так, — кивнула Сара. — Іноді те, що нам здається байдужість або жорстокість, насправді є проявом віри в наші сили. Просто ця віра проявляється не в найприємніший спосіб. Твоя злість — це не про нього. Це про те, що тобі страх визнати свою слабкість і почати діяти.

Еллі відчула, як грудна клітина стискається від емоцій, а горло перехоплює:

— Але як мені перестати боятися?

— Перестати боятися неможливо. Страх завжди є, і він природний. Але важливо не дозволяти йому керувати твоїми діями. Ти маєш прийняти те, що іноді будеш падати. Але після кожного падіння ти можеш вставати сильнішою.

Еллі мовчала, осмислюючи ці слова. Нарешті вона кивнула, дозволивши собі трохи розслабитися:

— Ти думаєш, мені варто повернутися до роботи з Ніком?

— Я думаю, тобі варто перш за все дати собі ще один шанс. Можливо, цього разу ти спробуєш дивитися на Ніка не як на ворога, а як на того, хто насправді допомагає тобі перемогти власні страхи.

На обличчі Еллі з’явилася легка посмішка. Вперше за багато днів вона відчула спокій.

— Я спробую. Можливо, я помилялася. І… можливо, я не була готова побачити в собі те, що він бачить…

— Саме так, Еллі. Іноді найбільша битва відбувається не зовні, а всередині нас самих. Але в тебе безперечно є сили її виграти.

Коли Еллі покинула кабінет Сари, вона відчула себе трохи легше. Вона ще не була готова повністю прийняти Ніка, але тепер розуміла, що її справжній ворог — не він, а її власний страх і сумніви. І тепер, можливо, настав час з ними попрощатися.