Лікуй, не закохуючи(сь)

Пролог

Еллі Райан летіла над ареною, неначе нею керувала сама мить. Її тіло відчувало кожен міліметр простору, кожен акорд музики, кожен порух партнера. Джеймс — надійна опора, сильна рука, що мала втримати. Вони тренувалися для цього моменту понад пів життя. Це мав бути ідеальний тройний лутц. Їхній фінальний елемент. Їхній крок до перемоги.

Він не втримав.

Руки Джеймса зісковзнули. Мить, коли тіло Еллі втратило опору, розтягнулася у вічність. Вона встигла побачити його розширені очі, встигла подумати "ні", встигла зрозуміти — падає.

А далі — тиша.

Удар.

Біль, що розсік її тіло хвилею.

Крик, який ніби не належав їй.

Світ, що перетворився на яскраві плями і різкий холод льоду.

Перш ніж усе згасло, її думки обірвалися одним спогадом.

П’ять років. Перший крок на лід. Морозне повітря. Тато поруч.

Вона падала знову і знову, але піднімалася — бо він тримав її за руку.

Бо він казав: "Вставай, Еллі. Чемпіони не здаються."

Вона ще не знала, що падіння бувають зовсім іншими.

Іноді — такими, після яких підійматися страшно.

Іноді — такими, що змінюють усе життя.