Глава 12

Надворі згущувалися сутінки, злива вщухла, лише дрібно накрапував дощ. Втомлена після бурхливих любощів, знесилена Ярослава лежала на вогких, широких чоловічих грудях. Як же затишно, спокійно і солодко в цих дужих обіймах, які немов зцілювали душу, лікували рани минулого. Спогади розчинялися у вечірній імлі, заразом не хотілося думати і про майбутнє, бо є лише ця благоговійна, солодка мить. 

— Дівчинко моя… Яро… Ясю… — Ігор кінчиками пальців огладив тендітну дівочу спину. — Не відпущу… Моя… Сподіваюся, не тікатимеш від мене, не ховатимешся…

— А ось втечу й сховаюся, — піднявши голову, Ярослава грайливо всміхнулася. — І що тоді робитимеш? Шукатимеш мене? — ковзнула долонькою по його грудях, насолоджуючись цим дотиком.

— З-під землі дістану, — Райчук хижо блимнув очима, плутаючись пальцями в шовковистих пасмах Яри. — Не так просто від мене сховатися, крихітко…

— Авжеж, не так просто й мене знайти, — хоч мовила жартома, проте з прихованим натяком. Чоловік це розумів. Бодай якась образа чи непорозуміння і горда Яра зникне з його життя. Вона не з тих, хто бігатиме хвостиком, мов покірне цуценя. Саме це Райчуку подобалося в дівчині. Характер. Хоч щойно і пізнав її тіло, проте не так просто торкнутися цього серденька… Та наразі воно тріпотіло пташкою, відкрилося, довірилося.

— Що ж, тепер не доведеться тобі брехати, вдаючи мою дівчину. Все вже по-справжньому, — обдарувавши задоволеним усміхом, Ігор кінчиками пальців виводив на її спині невидимі візерунки. — Оскільки ти моя…

— А як же твій батько? Він був не в захваті тоді від моєї появи на вечірці, — Яра сутужно зітхнула з неприхованою гіркотою. — Мабуть… Гадає, що полестилася на твої гроші…

— З батьком ще побесідую, нехай це тебе не хвилює, — в голосі Райчука ковзнули сталеві нотки. — Хоч він впертий, але доведеться змиритися з моїм вибором. І моїй мамі ти сподобалася… До речі, хочу познайомитися з твоїми рідними, — схоже, в чоловіка серйозні наміри. Звісно, це радувало Яру та водночас і лякало. Надто стрімко розгортаються події. Ще недавно була з Сергієм, який зранив серце зрадою, а Ігор наче зцілив те серденько, зібрав докупи уламки, але… Вже раз Яра обпеклася. І наслідки цього пережитого болю давалися взнаки, озиваючись паростками недовіри. Не хотілося навіть думати, що Райчук такий, як її колишній… Якось Ксю казала, що всі чоловіки однакові. Можливо, «принц на іномарці» є винятком?

— В Чорткові в мене мама і сестра… Олена, — зі згадкою про хвору сестру Ярослава сумно зітхнула. Не стане наразі розповідати Райчуку про її хворобу.

— Ще не доводилося бувати в Чорткові, — лежачи горілиць, Ігор всміхався кінчиками губ, які щойно палко пестили кожну ділянку її шкіри. — Отож, побуваю… Познайомиш зі своїми, заразом і місто подивлюся, погуляємо разом…

— Залюбки покажу… В нас є гарний костел… святого Станіслава, — у тьмяній кімнаті стиха відлунював ніжний дівочий голос.

— Яро, пропоную заночувати тут. А вранці зміню колесо, тоді вже й повернемося до міста… гаразд?

— Гаразд… — насправді й сама жадала цього. Не хотілося залишати затишний готель, оцей номер, у якому почувалася, мов в райській оселі. Воліла ще бодай трохи побути з ним, з Ігорем… Навіть думка про розлуку боляче кольнула голкою. — Зателефоную Оксані, щоб не хвилювалася…

Райчук замовив вечерю в номер. Салати й запечену картоплю з індичкою. Що ж, опісля бурхливих любощів обоє неабияк зголодніли, а попереду ще довга ніч… Звісно, хто ж буде спати?

Ранок вітав лагідними променями висхідного сонця, заразом озвався щемливим смутком. В Яри та Райчука попереду чимало справ, а розлука неминуча, хоч і коротка. Після солодкої райської ночі нещадно обрушувалася реальність.

Змінивши запаску, чоловік відвіз Яру до будинку, де мешкала подруга. На щастя, сьогодні неділя, на роботу лише завтра. Хоч як не хотілося прощатися, але обставини змушували. Ба більше, в Райчука якісь термінові, невідкладні справи, а в Ярослави завтра розпочинається робочий тиждень. Звісно, домовилися зустрітися ввечері.

— Яро, нарешті! — у запалі вигукувала Оксана, супроводжуючи прояв бурхливих емоцій красномовною мімікою. — Нарешті пізнала справжнього чоловіка! І як він?! Який в ліжку, гарячий? Мабуть, вогонь!

— Ой, Ксю… — зі згадкою про шалені любощі з Райчуком Ярослава мрійливо зітхала, хитаючи головою. Звісно, кортіло поділитися враженнями, адже почувалася щасливою, окриленою, ще досі не зуміла спуститися на землю. — Це словами не передати… не описати… Ми всю ніч кохалися, лише над ранок заснули, — солодко позіхнула. — Звісно, я втомилася, але…

— А він хоч допетрав гумку надягнути? — Оксана запитливо зіщулила очі, пронизуючи напруженим поглядом усміхнену подругу. Опісля цього запитання усмішка на обличчі Яри повільно зникла.

— Ні… Якось про це не думали… — пробурмотіла розгублено, вирячившись на співрозмовницю. Авжеж! І як можна було тверезо мислити, коли згораєш у вогняному шаленстві?

— Яро, ти що… хочеш залетіти?! — Оксана нервово закліпала очима, що виблискували чорними намистинами. — Хоча… Якщо таке трапиться, то твій принц вже нікуди не дінеться! — переможно хмикнула. — Він же не покидьок, не стане відмовлятися від своєї дитини…

— Та Господь з тобою! — Яра нервово махнула рукою. — Сподіваюся, нічого не буде…

— Сподіваєшся?! Подруго, ти ж не маленька дитина! Тобі незабаром двадцять п’ять! Навіть твій колишній гумку надягав, не хотів дітей, — зі згадкою про Сергія Оксана враз скривилася, немов скуштувала якусь гидоту. — Ти ж мені дивися! Яр, ти ж не мала дитина, повинна була про це подумати! Якщо з чоловіків як з гуся вода, то наслідки доводиться розгрібати нам, дівчаткам!

— Ксю… не лякай мене, — голос Ярослави здригнувся. — Все буде добре… — пролунало не вельми впевнено. Вчора геть не думала про наслідки. Пірнувши у вир райської насолоди, забулася про все на світі!

— А я не лякаю, а застерігаю, — понуро хмикнувши, Оксана задумливо насупилася. — Що ж, зважаючи на обставини, незабаром погуляю на твоєму весіллі… Знаєш, а ти заслужила на таке щастя! Ви з Райчуком гарна пара… І та його матір-єврейка полюбила тебе…