Глава 11.1

— Досі дощ… Схоже, ми застрягли тут надовго, — констатував чоловік, але з ледь прихованим задоволенням. Таке враження, що насправді зрадів цьому несподіваному повороту подій.

За кілька хвилин в двері постукали, на порозі з’явилася працівниця готелю. Принесла замовлення, пляшку червоного вина, фрукти й чай. Заразом Райчук віддав їй мокрий одяг, щоб випрали та висушили.

Опустившись в крісло, Ярослава з неприхованою насолодою ковтала теплий трав’яний чай з лимоном, навіть блаженно заплющила повіки. Тілом розливалося приємне тепло. Крадькома глипнула на Райчука. Статний, високий. Йому навіть той махровий халат личить. Чоловік розливав вино в бокали.

— Яро, бодай ковток не завадить, — наблизившись до дівчини, простягнув їй бокал. — Візьми, скуштуй…

Хоч як дивно, Ярослава не відмовилася. Мовчки узяла бокал й побіжно, випадково торкнулася пальчиками теплої чоловічої долоні, враз пройняло струмом через цей миттєвий дотик.

— Дякую, — стиха мовивши, боялася навіть голову підняти. Як же важко приховувати бентегу в присутності Ігоря й поводитися невимушено. Так, кілька ковтків п’янкого напою не завадять, необхідно бодай трохи розслабитися, бо почувалася так, наче опинилася в берлозі з хижаком. Та водночас та «берлога» огортала дивним відчуттям затишку, спокою. Дивні протиріччя…

— Яро, я бачу… щось тебе бентежить, — Райчук опустився в крісло навпроти. — Пробач, якщо образив тебе…

— Ні, все гаразд, — нервово ковтнувши вино, дівчина наважилася підняти голову та відразу натрапила на пронизливий, обпікаючий погляд Ігоря. В сірих безоднях вирувала пожежа, виграючи шаленством вогників. Чому ж так дивиться, наче душу виймає та спиває водночас? Чомусь не відвела очі, навпаки. Мимоволі тонула в сірих океанах.        

— Ти говорила про якусь соціальну прірву, але це маячня… — Райчук хрипко карбував кожне слово. — Хіба варто зважати на думку інших, на цей абсурд? Не стану приховувати, що ти мені подобаєшся, я вже казав…

— Знову… Ви знову про це… — зітхнувши, Ярослава знічено відвела погляд та водночас зашарілася. — Я… Навіщо я вам потрібна? Навіщо серце моє краєте? Навіщо…

— Дівчинко моя, — поставивши на стіл бокал з недопитим вином, Райчук рвучко підвівся й за мить опинився перед заціпенілою Ярою, опустившись навпочіпки. — Якби ж ти знала… — поклавши долоню на її коліно поверх халата, невідривно зазирав у плеса карих, округлених очей. — Через тебе геть втратив спокій і сон… — його шепіт заворожував, Яра навіть не відсахнулася, завмерла. — Чому ми не можемо бути разом? Хто нам завадить? — запитливо вигнув брову. Здійнявши правицю, торкнувся пальцями розчервонілої дівочої щічки, ніжним доторком прибрав з її чола шовковисте пасмо. Жадібно спивав застиглий погляд, в якому красномовно вирувала відповідь. Звісно, відчув, що також припав до серця цій норовливій красуні. Яра не вміє брехати. Чесна й відкрита, водночас загадкова, мов дивний, незвіданий світ…

— Я… Я не… — не встигла договорити, адже Ігор вказівним пальцем торкнувся її пухких, тремтячих губ.

— Жодного слова про кляту соціальну прірву, не хочу це чути… — ніжно огладив жадані губи, вилиці, підборіддя. А Яра мліла, насолоджуючись цими дотиками, навіть не ворухнулася. Серденько в грудях також благоговійно застигло, наче чекало на подальший розвиток подій. Тануло й корилося. — Яро… — схилившись, Ігор видихнув в її губи. — Моя… — обережно накрив своїми, захоплюючи в солодкий полон. Смакував повільно, немов розкривав ніжні пелюстки. Ярослава не опиралася. Усвідомила, що кожною клітинкою тіла жадає цього чоловіка. Воліє належати лише йому, коритися й розчинятися. Десь на задвірках свідомості затихало відлуння голосу здорового глузду… І вже байдуже, що широкі чоловічі долоні ковзнули під халат, блукаючи вигинами тіла. Солодко пестили, зігрівали, розпалювали. І той клятий халат неабияк заважав, вже й самій кортіло його позбутися. Чомусь в номері ставало спечно, геть бракувало повітря. Яра наче задихалася від безмежної ніжності, від лавини вогняної пристрасті…

Не перериваючи цілунок, Райчук підвівся та водночас підняв з крісла і жадану дівчину. Ковзнувши вниз, халат опинився на підлозі біля її струнких ніжок. Підхопивши Яру на руки, чоловік поклав її горілиць на ліжко. Нависаючи зверху, сперся на долоні обабіч її голови. Перервавши цілунок, зазирав в дівочі очі, затягнуті серпанком солодкого бажання.

— Хочеш цього? — з його вуст злетів хрипкий шепіт.

— Так… — видихнула йому в губи. Тремтіла й палала. Байдуже до наслідків, до власних принципів. Оце «так» зірвалося щиро й пошепки. А за вікном вирувала стихія, з потоками зливи прогримів грім. Це природне явище наче додавало гостроти, спонукаючи до відвертих дій. Ігор із Ярою зривалися в безодню, згораючи у шаленстві єднання. Оголюючи душі, спивали одне одного. Зривалися в прірву та злітали до зірок. Його пестощі... Кожний доторк пальців та гарячих губ жадібно всотувала шкірою й танула восковою свічкою. А він? Зривав з дівочих розпашілих вуст солодкі стогони й шаленів, божеволів, водночас розкривав, досліджував, дістаючись її глибин та обрушуючись вогняним вихором. Поринаючи у екстаз, обоє пізнавали рай. Та якби ж ці миті тривали вічність, якби ж не треба було спускатися на землю...

Отже, наші герої не стрималися) Наразі вони щасливі, пізнаючи одне одного. Чи буе так і надалі? Чекаю на ваші коментарі!) Гарного, мирного дня!