Глава 10.1

— Мамо, дякую за… пропозицію, але якось вже іншим разом, — здавалося, Райчук промовляв це неохоче. Звісно, розумів, що Ярослава не погодиться залишитися, ще й розгнівається. Вперта, норовлива! А ось Ігор би залюбки провів цей вечір в її товаристві, ба більше, в рідному будинку…

— Шкода, — розпачливо зітхнувши, Емма Яківна невдоволено підтиснула губи. — Хотіла, як краще… Яро, — раптом глипнула з-під окулярів на заціпенілу дівчину. — Таке враження, що ти соромишся! Ми ж живемо в сучасному світі, я все розумію, — зіщуливши очі, незмигно пронизувала поглядом. — В Ігоря затишна кімнатка, заночували би там… До речі, покажи Ярославі наш будинок, — перевела погляд на задумливого сина. — Можливо, опісля ще й передумаєте…

Звісно, Яра не передумає, іще чого! Не досить цієї нестерпної брехні, ще й доведеться ночувати в одній кімнаті з Райчуком!

Після ситної трапези Ігор дійсно показав Ярославі будинок. Не вельми ввічливо відразу їхати, ігноруючи гостинність Емми Яківни.

— А це моя кімната, — розчахнувши двері, Райчук запросив дівчину всередину. — Тут минало моє… безтурботне дитинство, — ностальгічно зітхнувши, дістав з комода альбом з фотографіями. — Це альбомчик, що приховує мої спогади, — всміхнувшись, опустився на краєчок широкого ліжка. — Сідай поряд, я ж не кусаюся, — грайливо підморгнув. — Побачиш те, що я зазвичай нікому не показую, — стиха реготнувши, розгорнув альбом. Хмикнувши, Яра опустилася поряд. Хай там як, фотографії роздивлялася з неприхованою цікавістю.

— Це я… як тобі? — Ігор тицьнув пальцем в одну з них, на якій красувався десятирічний хлопчик у в’язаній шапчині та синій курточці. Ще й обличчя кумедне. Скривився, наче лимон скуштував. Яра аж мимохіть всміхнулася, так щиро й невимушено, що Райчук мимохіть замилувався.

— Що… Щось не так? — натрапивши на його пильний, пронизливий погляд, дівчина враз здригнулася, навіть відсахнулася.

— Яро, не варто бути такою напруженою, не треба мене боятися…

— Знаєш, твоя матір така мила жінка, а я почуваюся ницою брехункою! Коли ж ти їй скажеш правду, нарешті?! Коли вона дізнається, що я не твоя дівчина?! Хіба ж гарно обманювати матір? — карі плеса спалахнули праведним гнівом.

— Скажу відверто, — погляд Райчука зробився сталевим, грайлива усмішка зникла. — А би насправді хотів, щоб ця, як ти кажеш, брехня виявилася правдою… Яро, ти подобаєшся мені, не стану цього приховувати. Ще досі жодна дівчина не викликала в мене таких емоцій…

— Ні… Досить! — труснувши головою, Ярослава схопилася на ноги. — Ігорю, між нами величезна прірва! Хто ти, а хто я… Звичайна пекарка! — випалила те, що накипіло, ледь стримуючи сльози. Завше була прямолінійною, казала те, що на думці.

— І що з того?! Хіба це якась страшна перепона?! — відклавши альбом, Райчук рвучко підвівся. — Мене не хвилює ця, як ти кажеш, прірва! — вже й не приховував роздратування, пронизуючи розчервонілу Яру гнівним поглядом. — Насправді це все недолугі вигадки, які засіли в твоїй голові! Яро, ми живемо в сучасному світі, де кожен з нас має право вибору! Мені байдуже до твоїх статків, до професії! Пекарка?! І що, це якась трагедія?! Можливо, в тебе є якісь комплекси, які заважають тверезо мислити? Якщо так, то…

— Жодних комплексів! — злісно випалила Ярослава, граючи жовнами. — Я… Я реалістка! І як довго ти плануєш зі мною бавитися?! Це й дурню зрозуміло, що в майбутньому обиратимеш дружину… зі свого кола, а я… — здригнувшись, обхопила руками свої плечі. — Я не хочу бути іграшкою, не хочу! І гроші твої мене не цікавлять! Знаєш, не все купується і продається, не все! — шмигнувши носом, не стримувала сліз. — Відвези мене додому… Зрештою, варто зупинити це божевілля, цей потік брудної брехні…

— Як хочеш, — сутужно зітхнувши, чоловік стиснув губи. Не стане наполягати. А якщо насправді він не подобається цій дівчині? Чи варто нав’язуватися? Вже й вигадала якусь «прірву»! До біса та соціальна нерівність, до біса брудні плітки, невдоволення принципового батька! Хай там як, Райчука не бентежило те, що Яра з бідної родини, навпаки. Ця людина якраз для життя. Чесна, чуйна, прямолінійна. Вкотре пригадав гламурну Альбіну й мимоволі скривився. Краще вже довіку бути холостяком, ніж пов’язувати власну долю з такою… — Гаразд. Попрощаємося з мамою і відвезу тебе, — насупившись, карбував кожне слово. — Лише витри сльози, — простягнув їй носовичок. — Не хочеться, щоб мама бачила тебе заплаканою. Вирішить, що я тебе чимось образив. Ходімо, — чоловічий голос з часткою відчуженості враз огорнув кригою. І це вже був не той милий Райчук, який щойно люб’язно, лагідно всміхався. Невже дійсно образився, ховаючи емоції за товщею холодного панцира?

«Нехай! Байдуже!» — та чи було Ярославі байдуже насправді? Серце з невимовним болем роздирали протиріччя. Насправді тягнуло до цього вродливого, харизматичного чоловіка, ще й зізнався, що подобається йому… Та враз спустила себе на землю. А якщо це лише красиві слова з метою затягти в ліжко? Розуміла, що варто негайно припинити це божевілля, ці побачення. Надто стрімко розгортаються події, надто пекучий той вогонь, що спалахує в серці… А опісля всього буде боляче падати з вершин солодких, ілюзорних мрій, у які так воліла пірнути й забутися…    

Дорогі читачі!!! Схоже, Яра боїться довіритися Ігорю( Чекаю на ваші коментарі! Не забувайте відстежувати автора) Мирного вам дня!