Глава 9.1

— До біса ті гроші! — злісно випалила дівчина, водночас почувалася так, наче лише сильніше затягувало в пастку брудної брехні. — Знаєте, я так не можу! Обманювати, лестити, прикидатися! Ми ж домовлялися про один вечір, а ви знову пропонуєте...

— А якщо я дійсно хочу, щоб ти була поряд? Щоб приїхала на той обід, — свердлив сталевим поглядом, виймаючи душу. — Звісно, не стану наполягати, — злісно стиснув губи, граючи жовнами. — Тобі вирішувати.

Яра закипала в гніві через ті запропоновані гроші та водночас і розгубилася. Нервово сіпаючи пальцями білосніжну скатертину, усвідомлювала, що у разі відмови засмутить Райчука й тоді ця зустріч буде останньою. І саме зараз варто припинити це божевілля, спалити мости… А що потім? Нескінченна низка сірих буднів. Пустка. Уявила, що Ігор зникне з її життя назавжди, серце враз озвалося холодною порожнечею. Ще недавно зрадив Сергій, залишаючи в душі рубець. Звісно, з появою в житті Райчука вже геть не згадувала про колишнього. Наче й не було тих двох років сумісного життя. Його зрада перекреслила все. Проте Ігор зумів розпалити багаття в серці, ще трохи й воно дужче розгориться, охопить пожежею… Саме цього Яра і боялася. Нещадно згоріти. У вухах досі бриніли слова білявки — «Побавиться й кине». А якщо для красеня-багатія вона дійсно тимчасова іграшка? Та чи буде гірше, коли цей чоловік просто зникне з її життя? То й нехай! Ще знову кляті гроші пропонує, гидко! Не все ж купується і продається, невже Райчук не розуміє цього?

— Я хочу поїхати негайно! Хочу додому! Дякую за вечерю, таксі сама викличу! — схопивши сумку, Яра різко скочила на ноги. — Прощавайте! — в очах зрадницьки блиснули сльози. І чому ж так боляче? Розвернувшись, стрімголов помчала геть, залишаючи позаду літню терасу зі столиками. Вже й не зважала на офіціантів, які здивовано зиркали їй услід.

— Яро, стій! — Райчук наздогнав швидко. Схопивши дівчину ззаду, різко розвернув до себе обличчям. — Чому… Чому ти тікаєш від мене? — помітив її сльози, що котилися по щоках. — Що ж тебе налякало? Що засмутило?! Яро… Не йди… Не йди від мене… Вибач, якщо чимось образив, не хотів цього... — благально прохрипів, обхопивши широкими долонями її заплакане личко. — Не йди… — схилившись, видихнув в тремтячі губи й за мить накрив їх своїми. Ярослава завмерла, під ногами земля попливла. Розмикаючи пухкі дівочі вуста, Ігор жадібно спивав її подих та водночас божеволів. Які ж солодкі ті губи, ніжні, чуттєві… Стискаючи Яру в дужих обіймах, гладив долонями її спину поверх сорочки. Не відпустить. А дівчина несміливо відповідала, линула назустріч. Таке враження, наче вперше в житті її цілували по-справжньому, розбурхуючи в грудях вулкан. І вже десь незворотно танув спалах гніву, змінюючись благоговійним тремтінням. Яра розчинялася в чоловічих обіймах, забуваючись про все, а ті обійми немов лікували, зцілювали від пережитих негараздів, від болю, від роздираючих сумнівів, від невіри… І байдуже, що буде опісля. Воліла, щоб ця мить тривала вічність.

Зрештою, Райчук неохоче відірвався від солодких дівочих губ та хрипко видихнув, зазираючи в застиглі озерця її зоряних очей.

— Яро… — лагідно прошепотів, огладивши кінчиками пальців ніжні вилиці, підборіддя, тендітну шию. — Яка ж ти… солодка… Не йди, — не наказував, благав. — Насправді я дуже хочу, щоб ми зустрічалися й надалі… І той обід, той вихідний… Якщо не хочеш їхати, я не змушую, не наполягаю...

— Гаразд, я поїду… — вкотре тонула в сірих очах. — Лише заради вас… тебе…    

— Дякую… — полегшено видихнувши, Ігор схилився й торкнувся гарячими губами дівочої щічки. Ковзнувши вниз, до шиї, неохоче відсторонився, проте не випускав Яру з обіймів. Балансував між роздираючим, вогняним бажанням та здоровим глуздом. Звісно, жадав знову накинутися на ті тремтячі, солодкі вуста та зім’яти в цілунку, проте не зараз. На все свій час. — Ходімо вечеряти, повернемося до ресторану…

— Ні… Відвезіть мене додому, — труснувши головою, Яра наче воліла позбутися емоцій, що полонили, захопили її. Липка омана… Але ж яка солодка! Ще й той погляд Райчука серденько краяв, душу виймав! Гаразд, а що далі? Чи є в них спільне майбутнє? Заможний, впливовий бізнесмен та пекарка з провінції… Насправді Яра розуміла, що такий чоловік, як Райчук, не стане пропонувати щось більше, ніж тимчасові стосунки. Бо такі чоловіки шукатимуть рівню, ба більше, для шлюбу. Ще й Ростислав Іванович дав це зрозуміти під час підслуханої розмови з сином. Чи стане Ігор опиратися батькові?

— Яро… А як щодо завтра? Побачимося? — Райчук благально зазирав в її застиглі очі.

— Ігорю Ростиславовичу, — надаючи власному голосу офіційності, дівчина гордовито здійняла голову. — Ні, — відрубала рішуче навіть попри те, що насправді бажала цього. — Побачимося у вихідні…

Райчук не став наполягати, лише скрушно зітхнув. Не дурень. Розумів, що Яра боїться розвитку їхніх стосунків. Також і радувало, що дівчина серйозна, поміркована. А він не стане прискорювати, квапити події, хоча й хотів цього. Гаразд, протягом тижня намагатиметься зосередитися на власних справах, хоча й бажав бачити Ярославу щодня… Полюючи на це дівча, мимоволі сам опинився в пастці. Вже би й світило до її ніжок прихилив разом з зорями та усіма скарбами… Але Яру не так просто купити грошима та спокусливими посмішками, обіцянками, хоча… Погодилася ж за гроші вдавати його дівчину! Райчука опісля мучили й певні сумніви.

Прощався з Ярою неохоче, не бажав відпускати. В машині знову зажадав поцілувати, проте дівчина хутко відчинила дверцята та вискочила стрілою надвір… Тікала. Злісно видихнувши, Райчук завів двигун, рвучко рушив з місця. Авто мчало вечірніми вулицями столиці, прямуючи до елітної новобудови, де була його квартира. Опинившись в розкішних апартаментах, вперше почувався самотнім. Не вільним, як зазвичай. Плентаючись до спальні, рухнув на широке ліжко. Поглядом втупився в білу стелю. І чого ж варте це життя? Вкотре замислився над сенсом буття. Судомно огладив пальцями холодне простирадло… Усвідомив, що жадає бачити поряд норовливу Яру… Лежачи, ковтав дороге шотландське віскі. Та навіть міцний алкоголь не зумів розслабити. Райчук усвідомив, що... закохався?! Вперше за довгий час… І в кого? В просту пекарку, але в таку норовливу, недосяжну… Інша дівчина вже би й лежала поряд та втішала, але не вона! Мабуть, легше вже дістати з неба Місяць, ніж затягнути Яру сюди, до цієї холостяцької берлоги. Її непокора розбурхувала вулкан гніву, запал та водночас і радувала. Вперше в житті зіткнувся з такою неприступністю. Щоб узяти цю фортецю, доведеться неабияк попрацювати! І попрацювати насамперед над собою...