Глава 8.1

— Як… Навіщо? Я… Я не знаю… Я… — в Яри й слів забракло через таку несподіванку, навіть не зважала на головний біль, що мучив з похмілля.

— Це хто? Невже Райчук? — Оксана, яка щойно мирно спала, також враз прокинулася й рвучко сіла на дивані. — Невже він? — прошепотіла з цікавістю. Враз стала бадьорою, наче вчора й не пила. — Якщо він, то йди! — штурхнула ліктем заціпенілу подругу.

— Я… Я зараз… — буркнувши у слухавку, Ярослава скинула виклик та здригнулася. — Ксю… Це він! Райчук! — розгублено лупала очима. — І чого приїхав?! А я… Я не готова… Я… — серденько зрадницьки тьохкало, від хвилювання в скронях несамовито пульсувала кров.

— Вставай та йди, п’яничко! — жартома реготнувши, Оксана зіштовхувала з дивану розгублену подругу, яка обурено засичала.

— І хто б казав! Сама така! Та друга пляшка вчора була зайвою… — скривилася через головний біль, що дошкуляв з похмілля. Судомно зітхнувши, попленталася у ванну. Звісно, не завадить прохолодний душ…

— Ти здуріла? Знову ті джинси?! — кутаючись в халат, Оксана невдоволено хмикнула, спостерігаючи за тим, як подруга натягувала на себе потерті джинси. — Одягни краще спідницю! — водночас ковтала воду, вгамовуючи спрагу.

— Не буду! Спідницю треба прасувати… Так піду! — Яра хутко одягнула червону футболку.

— Одна морока з тобою! Хоч причешися! Не досить того, що вбралася, як задрипанка, ще й кубло на голові!

Не зважаючи на настанови та бурчання Оксани, Ярослава, зрештою, привела себе до ладу. Коси наспіх висушила феном й причесала, злісно смикаючи. Навіть вії та губи нафарбувала. Надягнувши кросівки, махнула насупленій Оксані рукою й стрімголов вискочила з квартири. Не досить того, що голова тріщить, ще й подруга дошкуляє нотаціями!

Біля під’їзду очікував усміхнений Райчук, в руках тримав розкішний букет червоних троянд. Чорні брендові джинси лише підкреслювали статну чоловічу фігуру, пружний торс облягала біла лляна теніска. Красень, наче актор! Йому би й проста роба личила. Недарма та мегера Альбіна вчепилася в нього пазурами… Зі згадкою про білявку та вчорашні події Яра мимохіть скривилася, проте вже за мить, коли побачила Ігоря з букетом, серце проти волі немов витанцьовувало гопака, навіть на вустах розквітла усмішка. Хоч переконувала себе, що вчорашня зустріч була останньою, але душа прагнула продовження сумісних пригод. А серцю не звелиш. Попри здоровий глузд та життєві реалії воно прагнуло подальших зустрічей з Ігорем. Благоговійно тріпотіло й водночас линуло до спокусливого чоловіка, мов метелик до вогню.

— Вітаю, Яро, — простягнув розгубленій дівчині букет. — Опісля вчорашнього хотів поцікавитися, як ти почуваєшся… — ясний погляд пронизував до глибин душі, розбурхуючи пожежу. — Поснідаємо разом?

— В… вітаю. Дякую за квіти… — Яра взяла букет, сором’язливо блимнувши темними плесами з-за густих вій. — Але… навіщо це все? Ми ж вчора…

— Яро, ти не рада мене бачити? — чоловіче обличчя враз стало напруженим, за мить усмішка зникла. — Якщо так, то я поїду. Не стану надокучати…

— Та ні, рада… — дівчина вже й не могла опиратися спокусі. Насправді не воліла, щоб він так просто пішов. Звісно, роздирала й цікавість. Чому раптом з’явився тут з букетом? Невже знову щось знадобилося?

— Тоді сідай, — кивнув на своє авто. — Неподалік є гарна піцерія, поснідаємо, — перевів на дівчину гіпнотичний погляд й вона мовчки кивнула та покірно попрямувала до машини.

Попри легку нудоту та головний біль з похмілля, в Ярослави зрадницьки забурчало в шлунку, коли вловила в приміщенні піцерії апетитні запахи. Хай там що, від шматочка піци не відмовиться. Райчук замовив «Папероні», яка за десять хвилин нестерпного очікування красувалася на столі, також офіціанка принесла графин з апельсиновим соком.

— Подобаються квіти? — сидячи навпроти, Райчук кивнув на букет, для якого завбачливо попросили вазу.

— Так… вони дивовижні, — дівоче личко зашарілося. — Тільки ж… навіщо? — запитливо зиркнула на усміхненого чоловіка.

— Гарні квіти для гарної дівчини, — стенув плечима. — Насправді хотів подякувати за вчорашнє, за батька. Навіть попри його образливі слова, ти кинулася рятувати… Ще й успішно, не знадобилося викликати швидку, — не приховував в погляді відвертого захоплення.

— Але… Як сказала ваша… Альбіна… — останнє слово Яра злісно процідила. — Ваш батько постраждав через мене!

— Не кажи так, — в чоловічому голосі бриніла сталь з часткою докору. — Батько завше страждає через власну гординю й впертість, а Альбіна… — схилившись до Яри, зазирнув їй у вічі. — Не варто про неї навіть згадувати та псувати цей чудовий ранок. Вчора вона остаточно зрозуміла, що не цікавить мене. І давай вже на «ти», гаразд?

— До речі, як ваш… твій батько почувається? — хай там що, Яра насправді хвилювалася за здоров’я чоловіка навіть попри образу.

— Вже краще. Вранці матір лікаря викликала. Оглянув. Наче все відносно добре… Яро, — кивнув на піцу. — Ти знову нічого не їси, бери.

Піца дійсно була смачною. Хоча для двох надто велика. Жуючи апетитну страву, дівчина залюбки запивала її прохолодним соком. Ще й досі мучила клята спрага! Не варто було вчора стільки пити вина…

Повільно трапезуючи, Райчук водночас задоволено спостерігав за дівчиною. Така відкрита та водночас загадкова. В ній природно все, жодного натяку на штучність. Посмішка, рухи, зовнішність, міміка… Після липкого товариства заможних нафарбованих, «тюнингованих» дівчат Яра наче ковток свіжого повітря, ранковий весняний вітерець… Це неабияк вабило, притягувало. Ще й піцу так завзято поглинає, облизуючи пальчики… Вона хоч розуміє, що це до божевілля спокусливо? Вже й сам би їв ту піцу з її рученят… 

Помітивши пильний, пронизливий погляд Райчука, Яра враз знітилася й припинила жувати. Опустивши голову, нервово витирала пальці серветкою.

— Смачна піца, — пробурмотіла, облизнувши губи. Дідько, що ж вона робить? Цей невинний жест мимоволі розпалював дике, нестримне бажання накинутися на пухкі губи й зім’яти їх жагучим цілунком…