Глава 7.2

— Так, моя дівчинко… Підемо. Вже час… — Ігор видихнув їй в потилицю, те хрипке "моя дівчинко" наче струмом пройняло, проте Яра розуміла, що це лише гра на публіку. Коли Райчук неохоче випустив з обіймів та відсторонився, дівчину враз огорнуло звичним холодом. — Варто лише з гостями попрощатися…

— Ви вже йдете? Так швидко? — нервово поправивши окуляри, Емма Яківна підвелася з лавки.

— Так, вже час, — зітхнувши, Ігор лагідно поглянув на збентежену матір. — Відвезу Ярославу додому, вона рано лягає спати, оскільки й рано встає… Мамо, я передзвоню… — звісно, хвилювався за здоров’я батька.

— Що ж, рада нашому знайомству, — хмикнувши, Емма Яківна задумливо глипнула на дівчину з-під окулярів. — Гадаю, ще побачимося… — обдарувала загадковою, дивною посмішкою. Цікаво, які думки роїлися в голові цієї жінки? Чомусь Ярославі матір Райчука сподобалася, за гарними, вишуканими манерами не відчувалося фальші.

Мовчки сидячи на лавці, Ростислав Іванович надувся, мов сич. З молодшим сином принципово не розмовляв, навіть не попрощався.

— Гаразд… Яро, йди до машини, я прийду за кілька хвилин, заберу з зали свій піджак, — Райчук серцем відчував, що дівчина геть не бажає повертатися в приміщення. Радше би накивала п’ятами, якнайдалі від небажаного товариства… Ще й сукня чомусь в неї вогка, на тканині помітив пляму. Гаразд, байдуже, потім спитає, що сталося.  

Натягнувши ненависні туфлі й нервово стискаючи клатч, Яра на ватяних ногах попленталася в бік подвір’я, до авто Райчука. На сьогодні вже досить пригод! Ще довго буде оговтуватися від цього бенкету, хай йому грець! Наближаючись до знайомої автівки, судомно видихнула з невимовним полегшенням. Та пригоди на цьому не завершилися.  Раптом з темряви зненацька виринула добряче захмеліла Альбіна. Помітно похитуючись на підборах, злісно схрестила руки на грудях. І звідкіля ж виповзла та білобриса змія? Щойно серед гостей її не було. Ще й очиськами загрозливо блимає, мов справжня гадюка. Якби вміла вбивати поглядом, то від Яри б залишилася купка попелу.

— Це… це через тебе Ростиславу Івановичу стало погано! — чимало вже випила вина, аж язик заплітався. — Твоя поява ледь не довела його до інфаркту!

— До речі, саме я його і врятувала, не довелося викликати швидку! — буркнула Ярослава, не стримуючи гніву. Не досить пережитих подій, ще й та гламурна зміюка дошкуляє! Хай там як, її звинувачення шкрябнуло голкою.

— Та цього би й не сталося, якби не ти! — рикнула білявка, з ненавистю зіщуливши крижані очі. — Дай спокій Ігорю, доки не пізно! Інакше пошкодуєш…

— Ти мені погрожуєш? — стиснувши кулаки, Яра закипала від люті. Ледь стримувалася, щоб не шпурнути свій клатч в обличчя цій нахабі.

— Не погрожую, а наразі попереджаю… — засичала крізь зуби Альбіна. — Та він і сам тебе кине, побачиш! Спочатку добряче побавиться і…

— Альбіно? Що тут відбувається? — охоплені гнівом дівчата й не помітили, як наблизився Ігор. Звісно, не міг не почути їхню суперечку. — Алю! Яке ти маєш право ображати Ярославу… мою дівчину?! — незмигно свердлив білявку сталевим поглядом, а та враз притихла, розгублено лупаючи очима з нарощеними віями. — Повертайся до бенкетної зали, гості якраз сідають за стіл! — гнівно карбував кожне слово. — На людях стримувався, проте зараз не мовчатиму! І не соромно за таку поведінку?! Дай вже спокій Ярославі! — розблокувавши авто, різким рухом розчахнув дверцята. — Яро, сідай!

Щось злісно буркнувши собі під ніс, Альбіна попленталася в бік ресторану. Не стала сперечатися з Райчуком, наостанок лише з ненавистю глипнула на Ярославу, яка поспішно сідала в машину.

— Вибач, Яро… Вибач за Альбіну, за всі ті прикрощі, — умостившись за кермом, чоловік судомно, винувато зітхнув. — Хай там що… дякую, що вчасно кинулася рятувати мого батька…

— Я… випадково почула вашу розмову, — опустивши голову, дівчина намагалася не дивитися на Ігоря. Враз пригадалися ті випадкові обійми, дотики… Чомусь серденько її розбурхали, розпалили. — Добре, що… Все це не по-справжньому, бо інакше… Не дай Боже такого свекра, хоча матір ваша мені сподобалася…

— Яро, ось, — чоловік простягнув їй товстий конверт. — Обіцяні гроші…

Тремтячою рукою Ярослава узяла той конверт, хоча виникало бажання шпурнути його у вікно авто. Ледь опанувала себе, пригадуючи сестру. Це ж заради неї!

— Дякую, — мовила холодно й стиснула губи. Саме цієї миті почувалася ницою шахрайкою, брехункою, аферисткою. — До речі, Альбіна зіпсувала… вашу… тобто, мою сукню, облила мене вином біля вбиральні… Я виперу й поверну…

— Та Господь з тобою! — труснувши головою, Райчук завів двигун та рушив з місця. — Нічого мені не повертай! Ці речі твої, Яро… Я ж казав, не варто цим перейматися! — побіжно зиркнув на насуплену дівчину. Знову наче голками наїжилася й мовчить, підібгавши звабливі губоньки. — Насправді дякую тобі за цей вечір! Ти молодець, була на висоті…

Коли автівка зупинилася біля під’їзду Оксани, Райчук заглушив двигун. Не поспішав відчиняти дверцята, наче не волів відпускати Яру. Стиснувши пальцями кермо, втупився в сидячу поряд дівчину пронизливим поглядом.

— Добраніч, — зірвалося з її тремтячих губ.

— Добраніч… — хрипко прошепотів чоловік й раптом схилився до Ярослави, а вона? Застигла, мов заворожена, серденько також завмерло, воліючи солодкого продовження… Ще мить і Райчук торкнеться губами її шкіри, але розум вчасно брав гору. Смикнувшись, дівчина рвучко розчахнула дверцята та вискочила з авто надвір, вже й геть не зважаючи на незручні туфлі. Тікала. Від нього, від тих дотиків, яких насправді жадала… Тікала від наслідків, якнайдалі від вогняного буревію…

«Лише один вечір. Все позаду. Лише вечір... Забуду його назавжди…» — не обертаючись, кулею влетіла в під’їзд. 

Дорогі читачі! Схоже, між нашими героями пробігла іскра!) Чекаю на ваші коментарі!)