Глава 7.1

— Дозвольте пройти, — холодно процідила Ярослава, мимохіть стискаючи пальці в кулаки. Попри стриманість, всередині вирувала вогняна лють. Не дозволить ображати себе!

— Звісно… Йди… Солодка дівчинко, — раптом Альбіна наче випадково штурхнула дівчину ліктем і водночас навмисно вилила на її сукню вино. — Ой, вибач! Я така незграба! — знущально реготнувши й цокаючи підборами, попленталася коридором в бік виходу.

— Ти… Моя сукня! Ти ж навмисно це зробила! Та я тебе… — закипаючи у гніві, Яра ледь стримувала сльози відчаю. Авжеж, дорогу сукню зіпсовано, на тканині з’явилася темна пляма від вина.

— Дівчино, — обернувшись, Альбіна хижо зіщулила очі. — Сподіваєшся захомутати багатія Ігоря? Він ніколи не буде твоїм, ніколи! Запам’ятай! Такі, як Ігор… лише розважаються з такими… як ти, а одружуються з такими… — тицьнула пальцем собі в груди. — З такими, як я… Второпала?! Не того ти поля ягідка… — переможно хмикнувши, розвернулася й покрокувала надвір, надаючи впевненості власній ході.

— С… стерво… — злісно труснувши головою, Ярослава вирячилася на пляму. Першим поривом було наздогнати цю мегеру й вчепитися в її нарощене волосся, проте дивом стрималася. Не стане опускатися до такого! Як же з’явиться в брудній сукні перед гостями? Не так вже бентежила клята пляма, як насправді розізлили слова білявої нахаби. Не того поля ягода… Навіть попри фальшиву домовленість з Райчуком ці слова викликали гнів. Та ким вважає себе та Альбіна?! Зростаючи серед статків, гадає, що схопила Бога за бороду? Можливо саме Господь і покарав Яру за брехню, «нагородивши» тією плямою на сукні та пережитим приниженням? Як же повертатися до гостей в зіпсованому вбранні? Треба негайно розшукати Райчука! Злісно, судомно видихнувши, Ярослава насамперед навідалася до вбиральні й спробувала водою змити пляму, проте червоне вино не так легко відіпрати, ще й пляма стала більшою…

— Дідько! — вилаялася Ярослава, граючи жовнами. — Де ж той… Райчук?! — задерши підборіддя, злісно покрокувала надвір. На щастя, у вечірній темряві не вельми й видно ту пляму. Хутко оминувши гостей десятою дорогою, поглядом відшукала знайому постать. Схоже, Ігор про щось розмовляв з батьком. Наблизившись нишком, Ярослава мимоволі підслухала не вельми приємну розмову…

— Так, вона пекарка! І що з того?! — Райчук гнівно блимав сталево-сірими очима. Таке враження, що в них блискавки іскрили й за мить грім прогримить. — Вона вродлива, молода! Щира, добра! Не штучна, як…

— Вгамуйся! — рикнув літній чоловік. — Міг би з нею і тихенько розважитися, не приводити її сюди! — свердлив сина лютим поглядом. — Що я скажу Семену?! Я ж пообіцяв, що ви з Альбіною одружитися! А ми з ним пов’язані в бізнесі, розумієш?! Він мій партнер!

— Авжеж, пообіцяв! Навіть всупереч моєму бажанню! А мене хтось спитав?! — Ігор аж забагровів у гніві. — Чи хочу я жити з тією… білявою курв…

— Досить! — скрикнув Райчук-старший. — Якщо й надалі поводитимешся, мов вперте теля, позбавлю всього! Зроблю банкрутом, а я можу… Я… — раптом замовк, стискаючи на грудях свій піджак. — Душно… Серце…

— Я принесу води! — раптом скрикнула Ярослава. Якщо щойно задихалася від люті, слухаючи цю розмову, то за мить гнів змінився переляком. Попри все, хвилювалася за літнього чоловіка, оскільки була людиною. Злоба ніколи не затьмарювала розум. На щастя, поряд на дворі був кулер з водою. Скинувши ненависні туфлі, які обмежували у рухах, дівчина набрала води в пластиковий стакан. Водночас дістала з сумочки таблетку аспірину й кинувшись до Ростислава Івановича, простягнула ліки й воду.

— Ковтайте! — скрикнула, вже не стримуючи емоцій. — Негайно викликайте швидку! — загорлала у вечірню пітьму.

Звісно, Ігор злякався й розгубився, хвилювався за батька. Звідкілясь прибігла Емма Яківна. Махаючи руками, благала офіціантів викликати швидку, а чоловіка поклали на найближчу лавку. Іменинник Микола також примчав, заразом давав офіціантам якісь вказівки. Враз здійнялася метушня, на яку Ярослава вже не зважала. Опустившись навколішки біля чоловіка, натискала долонями на його грудну клітку. Схоже, у цьому випадку знала, як надати першу медичну допомогу. Якось матері було зле, мала проблеми з серцем. Яра вже мала гіркий досвід…

— Не треба… швидку… — злісно прохрипів Ростислав Іванович. — Мені вже краще… — важко підвівшись, сів на лавці. — Еммо! — буркнув до наляканої, розгубленої дружини, яка опустилася біля нього на лавку. — До біса швидку… Скажи, щоб не викликали… — не любив почуватися немічним, жалюгідним. — Трохи посиджу, подихаю… Краще принеси мої пігулки…

— Добре, Ростику… — стурбована Емма Яківна заспокійливо погладжувала його плечі. — Не буду… Лише не хвилюйся, — розуміла, що з впертим чоловіком не варто сперечатися, бо непослухом лише дужче його розгніває.   

— Ігорю, про що ви з батьком розмовляли? Ти знову його розлютив? — Микола злісно, докірливо свердлив брата поглядом. — Ти ж знаєш, що в нього серце слабке…

— Розмовляли про особисте… — буркнув насуплений Райчук-молодший. — Це стосується лише нас…

Звісно, Микола зрозумів, що мова була про Ярославу, небажану для батька гостю на бенкеті. Хоч сердився на молодшого брата через цей прикрий інцидент, проте вирішив тактовно змовчати в присутності гостей. З’ясовувати стосунки волів лише в родинному колі, без сторонніх свідків.

— Ярославо… Дякую, що помогли моєму чоловіку, — Емма Яківна з невимовною вдячністю поглянула на застиглу біля лавки дівчину, яка стояла босоніж в брудній сукні з розтріпаним волоссям. — Вправно надали першу медичну допомогу… Бачу, маєте чимало прихованих талантів, — навіть кволо всміхнулася.

До зніченої, розгубленої Яри відразу наблизився Ігор й раптово пригорнув до грудей, заспокійливо огладивши спину. Через пережите потрясіння вона геть забула, що повинна вдавати дівчину Райчука та за мить вже би й відсахнулася, проте чоловік лише дужче її притиснув до себе, наче не волів випускати з обіймів. Затамувавши дух, Яра заціпеніла, лише серце калатало, мов навіжене. Вмить десь зникало те напруження, через таку близькість та чоловічі дотики тілом розливалося приємне тепло, огортаючи хвилями. Хоч як дивно, в обіймах Райчука почувалася затишно, як ніколи… І вже байдуже до гостей, які з цікавістю зиркали на них, байдуже до всього! Так би й довіку стояла, пригортаючись до широких чоловічих грудей, проте…