Глава 6

— Ваууу! Це ж брендова сукня «Шардоні»… А туфлі… Які ж гарні! — Оксана з благоговійним захопленням роздивлялася придбані для подруги речі. — Кольє… з діамантами?! Так, це діаманти! Навіть страшно й уявити, скільки це все коштує! Як виявилося, наш Райчук не жлоб!

— Ксю, мене також лякають ті захмарні ціни! — сидячи на дивані в оточенні пакунків, Ярослава сутужно, задумливо зітхала. Переодягнувшись в простенький халатик, нервово сьорбала чорний чай з медом. — Звісно, я поверну це все Райчуку! З мене вистачить і двох тисяч…

— Подруго! — поклавши кольє в оксамитову коробочку, Оксана невдоволено блиснула очима з-під насуплених брів — Чому ж ти така дурепа?! Та й навіщо Райчуку ці речі?! Не одягатиме ж він ту сукню! — раптом пирснула зі сміху, уявляючи це кумедне видовище. — А можливо… він до тебе підбиває клинці? — грайливо вигнула брову. — Користуйся, доки є така можливість! В нашій пекарні стільки не заробиш! Ти ж хочеш допомогти сестрі?

— Так, але… Ти ж розумієш, що за все… треба платити?! — злісно хмикнувши, Ярослава скептично поглянула на ті пакунки з дорогими речами. — Безплатний сир буває тільки в мишоловці…

— Гарна та «мишоловка»! — Оксана мрійливо всміхнулася, картинно закотивши очі. — А я би й не проти була опинитися в такій… «мишоловці»… — натрапила на докірливий, сердитий погляд Ярослави. — А що? Чого так дивишся на мене, мов Ленін на буржуазію?! В мене було чимало кавалерів, але… Як виявилося, їх цікавить моя жилплоща! А тобі, моя люба, насправді пощастило! До того ж, Ігорюсик не старий та бридкий дід, не лисий і пузатий… Гарний, мов Аполлон! Широкоплечий, статний! А які очі… Ухххх… Вогнем пропалюють! Так і хочеться, щоб…

— Ксю, годі вже! — ковтнувши чаю, Ярослава знічено відвела погляд і мимохіть зашарілася, пригадуючи ті ясно-сірі, пронизливі очі.

— Ага! Засоромилася! Він тобі насправді подобається! — Оксана у запалі аж плеснула в долоні, наче спіймала подругу на гарячому. — Ясю, я ж наскрізь тебе бачу! Райчук справжній чоловік, це не твій той... колишній... Сергійко-непорозуміння! Навіть смішно і порівнювати! З таким можна і грішити…

— Я не збираюся грішити! — сердито буркнула Ярослава. — Іще чого! Один вечір і все!

— Авжеж, один вечір… — Оксана задумливо похитала головою. Наче серцем відчувала, що одним вечором все не обмежиться. — Подруго! А я помітила, як він на тебе зиркає… Схоже, ти йому не байдужа…

— Все, досить! — рикнула Ярослава, нервово складаючи речі в пакунки. — Розкладай свій диван і давай вже спати! Скажи, хіба я схожа на повію, на утриманку?!

— Повія… утриманка… Що за безглузді ярлики? — Оксана змахнула з чола чорні кучері. — Ми живемо в сучасному світі,  інколи доводиться нелегко… Що ж, пакуй свої скарби і розкладу диван! Яка ж ти твердолоба через дурні власні принципи!

Так, Яра й була такою. Твердолобою, принциповою. Хай там як, придбані речі вирішила повернути Райчуку. І чомусь знову в уяві поставали ті сірі очі, душу бентежили. Лякали та водночас хотілося в них тонути. Падати в безодню, летіти метеликом до вогню… Навіть попри те, що той нещадний вогонь може обпалити тонкі, тендітні крильця…

+++

Робочий тиждень добігав кінця, ось вже й субота. Бажаючи допомогти подрузі, Оксана заздалегідь домовилася зі знайомою перукаркою, щоб зробила Ярославі гарну зачіску, також ця майстриня була і стилісткою. Зробила Ярославі вишуканий макіяж.    

— Яро, ти в нас справжня модель! — не приховуючи відвертого захоплення, Оксана оцінюючи роздивлялася насуплену Ярославу в червоній дорогій сукні. На шиї й зап’ястку виблискували прикраси. — Та тебе хоч на конкурс краси посилай! Перше місце гарантовано! Тільки ж посміхнися! Бо таке кисле обличчя, наче лимон проковтнула! Ти ж не на похорон йдеш…

— Ксю, годі вже знущатися! — зітхнувши, Ярослава незмигно втупилася поглядом у власне відображення в настінному дзеркалі. Неабияк мимоволі тремтіли руки. Через сильне хвилювання ноги робилися ватяними, ще й нові туфлі з підборами не вельми зручні, хоч і дорогі, брендові… Не звикла Ярослава ходити на високих підборах.

— Ой, твій мобільник! Хтось дзвонить! — рвучко схопивши з тумбочки телефон, Оксана простягнула його подрузі.

— Райчук… Вже приїхав, чекає біля під’їзду… — налякано пробурмотівши, прийняла виклик. — В… вітаю, — затиналася у хвилюванні. — Я… вже готова, зараз… Вже спускаюся… — нервово покусуючи губи, скинула виклик.

— Клатч! Не забуть свій клатч! — Оксана тицьнула сумочку в руки розгубленій дівчині. — І губи не кусай! Бо всю помаду з’їси! Ось, не забудь також дублікат ключів від квартири! Бо ж не відомо, коли повернешся… — граційним рухом розчахнула вхідні двері. — Прошу, пані! — реготнула жартома. — З Богом! Нехай все буде добре…

Надворі згущувалися сутінки, біля під’їзду вже красувалася знайома автівка. Схрестивши руки на широких грудях, біля авто напружено застиг Райчук. Чекав. Чорний елегантний костюм бездоганно підкреслював його статуру, на зап’ястку виблискував дорогий годинник.

Ярослава повільно вийшла з під’їзду, а серце тріпотіло полохливим птахом. Також зрадницьки тремтіли коліна. Таке враження, наче прямує не на вечірку, а на страту. Нервово ковтнувши слину, дівчина вкотре картала себе, що погодилася на цю аферу.

«Сестра… Моя Оленка… заради неї…» — повторювала подумки, мов якусь мантру.

— Вітаю… красуне, — хрипко залунав голос Райчука. Зіщуливши очі, чоловік на мить застиг, пильно роздивляючись Ярославу. Вродлива… Як же змінює людину одяг, гарна зачіска! Наче перед ним не звичайна пекарка, а дівчина з вищого кола! Та навіть і просте вбрання не приховувало її вроду, проте зараз… Очей не міг відвести, відверто милувався. — Бачу… ти гарно підготувалася, — кахикнувши, галантно відчинив дверцята авто. — Сідай. Нам час їхати, гості в ресторані вже збираються… Мій братик пунктуальний, не любить, коли запізнюються…

— В… вітаю, Ігоре Ростиславовичу, я… — знітившись, Ярослава побіжно глипнула на Райчука й опустила голову. Личить йому цей костюм! Правду казала Оксана, мов Аполлон…