Глава 5.1

Райчук неначе відчув присутність Ярослави. Різко піднявши голову, вп’явся сталевим поглядом крізь лобове скло автівки в тендітну дівочу постать, що застигла посеред подвір’я. Таке враження, наче дівчина саме цієї миті вагалася й вже за секунду передумає, втече. Чоловік немов вловлював її страх на відстані. Хай там що, не дозволить втекти. Рішуче відчинив дверцята та вийшов з машини. Яка ж горда й водночас полохлива! І скромна. Так, окрім вроди Райчука також приваблювала її скромність. Зазвичай дівчата не приховують бажання отримати дорогі подарунки, на які чоловік інколи не скупився. А Ярослава? Чомусь боїться того шопінгу, мов вогню! Проте на його пропозицію погодилася.

— Вітаю, Яро! І чого там стоїш?! — обдарувавши іронічною посмішкою, хижо блиснув очима.

— В… вітаю… — судомно зітхнувши, дівчина неохоче попленталася до автівки. Пізно тікати, якщо вже погодилася. Вкотре подумки нагадала собі, що робить це заради сестри.

Сукню для Ярослави купували в одному з торгових центрів столиці, де були бутики з дорогими брендовими речами. Глипнувши на цінник, дівчина розгублено округлила очі… Кілька тисяч гривень! Такі гроші за якусь «ганчірку»… До речі, та «ганчірка» неабияк їй пасувала. Класична червона сукня гарно підкреслювала фігуру й була трохи вище колін, виріз не вельми глибокий. Строга, не вульгарна. Схоже, Райчук на бажав одягати дівчину, мов повію. Немов волів підкреслити її скромність. Окинувши знічену Ярославу оцінюючим поглядом, задоволено посміхався. Розумів, що догодив їй, адже вловив в дівочих очах прихований вогник. Хай там як, у цій дорогій сукні Ярослава почувалася принцесою з дитячих казок, які колись на ніч читала матуся.

— Бачу, сукня тобі також подобається, — Ігор блукав цупким поглядом по вигинах дівочої фігури. — Беремо, — звісно, йому вирішувати. — Також придбаємо прикраси… Щось на шию, — роздивляючись розчервонілу від бентеги Ярославу, задумливо схилив голову набік. — І на руку… браслет… — всміхався, мружачи очі. — Також знадобиться взуття і сумочка… клатч. Звісно, не завадить і гарна білизна… — від останніх слів Ярослава здригнулася й округлила очі.

— Б… білизна? Навіщо?!

— Задля досконалості твого іміджу, — таке враження, що Райчук отримував від цього шопінгу неабияке задоволення, чого не скажеш про Ярославу. — Як моя дівчина, на вечірці ти повинна мати бездоганний вигляд. Оцінюють саме по вигляду, — чоловік скептично скривився. — Як кажуть, судять по обгортці…

Ярослава й гадки не мала, скільки грошей витратив на неї Райчук. Брендова сукня, дорогі туфлі, клатч, золоті прикраси… Цінники він навмисно ховав. Ще й придбав для неї дорогі парфуми! Звісно, ці речі Ярослава неодмінно вирішила повернути, вистачить і тих двох тисяч доларів, які чоловік пообіцяв заплатити за вечір.

— Вечірка в суботу, — тримаючи пакунки з придбаними речами, Райчук та Ярослава крокували торговим центром до виходу. — Ці речі залишаться в тебе, вважай це певним бонусом…

— Ні, я все це вам поверну! — пригальмувавши крок, дівчина обурено блимнула очима.

— Не треба, це подарунок від мене, — обдарував ледь помітним усміхом. — Та й навіщо мені… ці жіночі речі?

— Ну… комусь подаруєте… — стиха пробурмотіла Ярослава, ховаючи плеса очей за густими віями.

— Авжеж, подарую, — чоловік пирснув зі сміху. — Кому?! Ой, Яро! Знаєш, твоя надмірна скромність вражає!

— Якщо сказала, що поверну, то поверну! — сердито буркнула дівчина, викликаючи тим самим в Райчука черговий приступ сміху.

— Яро, а ти вперта! — махнув рукою. — Вип’ємо кави чи соку? Тут неподалік є кав’ярня…

— Дякую, але я поспішаю… додому. Оксана незабаром лягає спати, не хочу їй заважати, будити… — у відповідь надула пухкі губи, на яких вкотре зупинився уважний чоловічий погляд. — Завтра на роботу, я втомилася, — сказала, мов відрізала. Насправді така її поведінка лише дужче розпалювала цікавість Ігоря. Горда. Неприступна, мов фортеця! Інша дівчина би вже радо дякувала за щедрі дарунки та улесливо всміхаючись, стрибала біля його ніг, мов радісне цуценя. Та не вона. Знову насупилася, напружилася, наїжачилася.

— Гаразд… Якщо втомилася, відвезу тебе… додому, — обличчя Райчука враз стало серйозним, навіть похмурим. Додому… І де ж її дім? В подруги Оксани? Якби й дійсно погодилася стати його дівчиною, винайняв би для неї затишну квартиру… Відчував, що полохлива й горда Яра насправді тікає від нього, не бажає його уваги, або… боїться? Чим саме викликаний той страх? Неодноразово помічав її бентегу, як знічено ховає погляд, а за тим поглядом і власні думки, наче боїться розкрити душу. І Райчука охопило жагучою цікавістю. Раптом забажав зазирнути за товщу криги та торкнутися її серденька… Звик, що може бачити дівчат наскрізь, читав, мов розгорнуті книги… Проте Ярослава була для нього нерозгаданою таємницею, неабияк вабила та загадковість. Ще й вродою дівчина не обділена. Стрункий стан, шовковисте каштанове волосся, біла шкіра, мов порцеляна… А вуста! Стиглі, соковиті вишні, які так і хотілося спробувати на смак… Також Райчуку подобалися темноокі дівчата. А в Яри очі особливі, в тих карих плесах наче відблисками вигравало зоряне небо… Таке чисте й безхмарне, як і її душа.    

Дорогі читачі! Чекаю на ваші коментарі!) Оновлення будуть після вихідних)