Глава 5

Розрахувавшись за вечерю, Райчук залишив офіціанту гарні чайові. Наблизившись до автівки, відчинив дверцята й галантним жестом запропонував Ярославі сісти поряд з ним на передньому сидінні. За хвилину авто рушило з місця й помчало вулицями столиці до будинку, де мешкала Оксана. Стиснувши губи, Ярослава відвернулася до вікна, задумливо споглядала вечірні вогні. Мовчала, напружено обмірковуючи пропозицію Райчука та подальші дії. Почувалася так, наче душу продала дияволу.

— Не хвилюйся, все буде добре, — хрипко й заспокійливо залунав чоловічий голос. — Ти така напружена, мов тятива… Яро, розслабся! Нічого страшного не станеться, а ти отримаєш свої гроші…

— Гроші… — Ярослава нервово видихнула. — На жаль, в цьому світі не обійтися без тих грошей… Хоч рідним зумію допомогти, — враз пригадала сестру, заспокоюючи власне сумління. Із соцмереж дізналася, що в Трускавці є санаторій, де працює відомий професор Явлінський та допомагає хворим на ДЦП. Звісно, знадобляться гроші, щоб пройти обстеження та курс реабілітації.

— Так, Яро… Правду кажеш. Гроші всім потрібні, — Райчук задоволено посміхнувся. — В цьому світі за кожну дрібницю треба платити… Ти допоможеш мені, заразом і своїм рідним. Не варто дутися, мов сич та картати себе. Гаразд, ми приїхали, — зупинив авто біля знайомого під’їзду. — Що ж, до завтра, — обернувшись до дівчини, обпікав пронизливим, магнетичним поглядом. А вона? Знову ті мурашки по шкірі, в грудях здіймається шалений буревій. — Заїду по тебе після роботи, влаштуймо шопінг, — не приховував переможної посмішки.

— Добраніч, — ніяково пробурмотівши, Ярослава хутко відчинила дверцята й вислизнула надвір. Серце калатало, мов навіжене, хоча намагалася не виказувати емоцій в присутності цього чоловіка. Глипнувши на вікна квартири подруги, помітила, що на кухні горить світло. Вочевидь Оксана ще не спить, чекає. Можливо й хвилюється.

+++

— Оце пропозиція! Дві штуки баксів! — уважно вислухавши розповідь Ярослави, Оксана аж присвиснула. — Лише за один вечір! І навіть спати з ним не доведеться! Яро, це ж чудово! І що тебе бентежить?! Ти така напружена, мов струна! Якби мені таке запропонували, я би стрибала до стелі! Та й Райчук… Насправді приємний, вродливий… Ще й побуваєш серед вершків суспільства, хоч на власні очі побачиш багатіїв, торкнешся того життя…

— Ксю… Насправді це мене й лякає, — Ярослава сутужно зітхнула, ковтаючи трав’яний чай. — Доведеться знайомитися з його родиною, з батьками! Ще й вдавати його дівчину, брехати!

— І що? Та не зжеруть тебе ті акули! — подруга змовницьки реготнула. — Ще й гроші отримаєш, чимало зелених!

— Почуваюся, мов повія… — Ярослава нервово труснула головою, відводячи погляд до вікна.

— Повія? — Оксана скептично здійняла брову. — Знаєш, навіть повії не так дорого обходяться, як…

— Ксю, припини! Насправді мені гидко від цього, але… Як подумаю, що зумію допомогти сестрі…

— Отож! Подумай про сестру! — Оксана діловито хмикнула, жуючи бутерброд з твердим сиром. — А в тебе завтра шопінг… з Райчуком! Ти ж хоч не поводься, мов дикунка, нехай купує все, що вважає за потрібне! До речі, щодо житла… Можеш наразі в мене залишитися, нічого не шукай! Вдвох якось веселіше, тільки навпіл будемо сплачувати комунальні…

— Я… не хочу тебе обтяжувати, якраз збиралася подивитися кілька об’яв…

— Не треба, подруго! Краще йди спатки, завтра важкий робочий день, а опісля… — дівчина мрійливо всміхнулася, наче саме її запросили на той шопінг.

— Якраз не бажаю того «опісля»… — допивши чай, Ярослава втомлено попрямувала до ванної кімнати.

— Дурепа ти, Ясю, — услід долинув докірливий голос Оксани. — А я би на твоєму місці раділа! Дві штуки зелені на дорозі не валяються!

Коли наступний робочий день добігав кінця, Ярослава вже не приховувала хвилювання, аж руки тремтіли. Вже й не зважала на докірливі, повчальні нотації Оксани. Коли дівчата перевдягнулися та вийшли з пекарні надвір, на подвір’ї відразу помітили чорну знайому іномарку. Схоже, Райчук вже чекав на Ярославу. Нерухомо сидячи за кермом, втупився поглядом у власний смартфон.

— Приїхав по твою душу, — гигикнувши, Оксана грайливо штурхнула заціпенілу подругу в плече. — Гаразд, я піду на зупинку, а ти прямуй назустріч… долі!

— Ксю, припини… — знічено й злісно засичала Ярослава. — Краще б тебе запросив…

— Скажімо, не з моїм щастям… Гаразд, йди вже! — махнувши рукою, Оксана наостанок підморгнула й шуснула в бік зупинки. А Ярослава на ватяних ногах неохоче наближалася до дорогої автівки, що виблискувала у світлі вечірніх вогнів. В скронях несамовито пульсувала кров, відлунюючи набатом внутрішнього голосу…

«Тікай! Тікай, доки не пізно!»