Глава 4.1

Авжеж, потрібні! Але радше не їй, а для сестри! Той пихатий Райчук навіть гадки не має, що Ярослава мріє придбати для Оленки інвалідний візок, бодай чимось допомогти, полегшити її життя… Не стане про це розповідати, щось пояснювати, виправдовуватися. Судомно зітхнувши, покірно опустилася навпроти чоловіка, який свердлив переможним поглядом та іронічно посміхався. Домігся свого, дотиснув. Райчук в цьому й не сумнівався. Деякі дівчата і за менші гроші ладні виконувати його забаганки, втішати в ліжку…

— Ось і домовилися, — величаво здійняв бокал. — За це варто й випити… Я ж нічого крамольного не пропоную… — кивнув на бокал біля застиглої дівчини. — Бери… Також раджу скуштувати салат з креветками, смачний…

— Дякую… — холодно мовивши, Ярослава стиснула губи. Так і продовжувала сидіти нерухомо. Не бажала того вина, як і вишуканих страв. Через нервове напруження мимоволі смикала пальцями свою сумку на колінах. Так, це ділова пропозиція, жодного натяку на романтику… Наївна, на що сподівалася? Хоч якою ницою не здавалася ця пропозиція, але погодиться заради сестри. Лише один вечір, стерпить.

— Яро, розслабся! Не варто бути такою напруженою, — пригубивши вино, Райчук повільно куштував салат. — Не хочеться, щоб ти через власну гордість залишилася голодною… Повечеряй…

— Я не голодна, — похмуро відрубала дівчина.

Райчук не став наполягати, лише саркастично хмикнув. Яка ж горда! Дівчата залюбки з ним трапезують, а ця норовлива особа сидить зла й насуплена, зиркає на нього, мов на вселенське зло… Хай там як, вродлива навіть і в простецькому одязі… Надула пухкі губки, які мимохіть манили, наче стиглі, соковиті ягідки. Уважний чоловічий погляд застиг на тих губах, опісля ковзнув по тендітній шиї, по круглому вирізу футболки й звабливих пагорбах, що проступали під тканиною. Хоч щойно і ошелешив несподіваною пропозицією, заради якої запросив Ярославу в ресторан, проте думки мимоволі линули в іншому напрямку… Коли вперше побачив цю звабу в пекарні, геть втратив спокій. Навіть той клятий торт пробачив, хоча не схоже це на суворого Райчука. Зазвичай не пробачає помилок.

— До речі, для вечірки знадобиться гарна сукня, — оцінюючи глипнув на дівчину, мружачи блакитні очі. — Завтра навідаємося до крамниці, щось придбаємо, — схоже, навіть не сумнівався, що в Ярослави немає гідного вбрання. — Допоможу тобі вибрати, за витрати не хвилюйся, — гадав, що її бентежать ті витрати.

— В мене є… дві сукні… — вона знічено пробурмотіла, відводячи погляд. — Чи варто щось купувати заради одного вечора? Можливо, я…

— Не хвилюйся, — відрубав чоловік. — Після роботи заїду по тебе, прогуляємося крамницями. Дівчата ж обожнюють шопінг, чи не так? — запитливо вигнув брову, блакить зухвалого погляду вкотре огортала дівчину дрібними мурашками. Звісно, Райчук помітив її бентегу, насправді звик, що дівчата ніяковіють перед ним, інколи й червоніють. Звісно, мав над ними певну владу, адже Бог не обділив вродою, також і статками… Чоловік це розумів, інколи й не гріх скористатися власними перевагами… Якщо, як кажуть, на коні, то від життя варто брати все.

— Я не люблю вештатися крамницями, лише в разі потреби, — стримано констатувала Ярослава, втупившись поглядом в свою сумку. Хіба зрозуміти Райчуку, що зайві кошти вона не стане витрачати на дурниці? Можна обійтися і без брендових суконь, коли сестра потребує візок, ліки…

— Та поклади вже, нарешті, ту сумку й повечеряй! — Райчук бажав, щоб дівчина бодай трохи розслабилася, не радував той градус напруги. Таке враження, наче за мить його вродлива, тендітна співрозмовниця наїжиться голками. Сутужно зітхнувши, Ярослава тремтячою рукою відклала сумку, проте не поспішала торкатися страв та вина. Натомість випрямилася струною.

— Гаразд, як скажете, — на «ти» вперто не переходила, показово вдаючись до офіційності.

— Знову викаєш? Яро, не варто! Звикай звертатися на «ти»! — вправно орудуючи виделкою й ножем, відрізав шмат стейка. — Якщо і справді вдаватимеш мою дівчину, то оте «ви» недоречне… Звісно, тобі доведеться спілкуватися з моїми рідними. Якщо розпитуватимуть, де ми познайомилися, так і скажеш, що в пекарні. Легше за все говорити правду…

— Правду? Яка ж правда, якщо знайомство з вашими… твоїми рідними розпочнеться з брехні? — саркастично хмикнувши, Ярослава побіжно глипнула на салат. Так, апетитний, але принципово не куштуватиме!

— Яро… — стиха реготнувши, Райчук докірливо похитав головою. — Насправді для мене це важливо, зрозумій… Отож, ми з тобою познайомилися випадково в пекарні, коли я замовляв черговий торт. Для кого саме, подробиць ти не знаєш…

— Чомусь мені здається, що… твої батьки не вельми зрадіють, що маєш справу зі… звичайною пекаркою, — піднявши голову, Ярослава зазирнула в блакить ясних очей. Хоч цей відвертий погляд Райчука наче струмом проймав, проте голову не опустила. Не стане поводитися, мов полохливе зайченя!

— Байдуже, — хрипко злетіло з його губ. — Чи пекарка, чи прибиральниця… Байдуже… — вже й сам мимоволі тонув в її карих озерцях, які затягували, заворожували. — Яро, ти хоч розумієш, що й справді гарна? Знаєш, мене нудить від штучної краси, від ботоксу, від нарощеного волосся, від шару штукатурки, яким зазвичай дівчата маскують недоліки… А твоя краса природна, досконала… — можливо й не брехав. Проте Ярослава враз знітилася, навіть мимохіть потягнулася до бокалу з вином. Не звикла до компліментів, хоч інколи вони і лунали з вуст Сергійка. Як виявилося, лише красиві слова… Ні, не дозволить Райчуку задурити голову!

— Гаразд, обійдемося без… красивих слів, — здійнявши бокал, Ярослава відвела погляд та нервово ковтнула вино. — Ближче до справи, — намагалася надати голосу сухої офіційності. — Отже, ми познайомилися місяць тому в пекарні, а далі…

— А далі я запрошував тебе на побачення, — Ігор розплився задоволеним усміхом. — Моя улюблена страва — ризото з овочами та рибою… Це на випадок, якщо хтось питатиме… Якщо розповідатимеш про себе, говори правду, — його обличчя враз зробилося серйозним, а погляд сталевим. — Байдуже, яке справиш враження. Особисто я не переймаюся, з якої ти родини…