Глава 4

— Пропозиція? — з такої несподіванки Ярослава аж очі округлила, а серце завмерло, водночас роздирала цікавість. Помітивши бентегу та напруження дівчини, Райчук ледь помітно посміхнувся, свердлячи її сталевим поглядом. Саме цієї миті офіціант приніс страви й пляшку з червоним вином.

— Наливайте, — Райчук кивнув на порожні бокали. Після того, як офіціант виконав його прохання та пішов, чоловік продовжив розмову.

— Можливо, моя пропозиція здаватиметься дивною, але… — задумливо хмикнувши, здійняв бокал. — Насамперед пропоную випити за знайомство, скуштуймо вино… Французьке, вишукане… Тобі сподобається, — як і бажав, перейшов на «ти». Піднявши бокал, Ярослава мовчки пригубила напій. Сухе вино на смак здавалося трохи кислим, вочевидь не звикла до дорогих вин. Проте зараз не це хвилювало. Неабияк напружилася в нестерпному очікуванні, що ж то за пропозиція? Побіжно глипнула на дивний салат з креветками та апетитний стейк. Не сумнівалася, що страви смачні, проте геть зник апетит.

— Незабаром в мого брата уродини, святкуватиме в ресторані, в родинному колі, також і будуть партнери по бізнесу, — такий вступ насторожив дівчину. Затамувавши дух, Ярослава втупилася поглядом в дорогий годинник на чоловічому зап’ястку. — Я хочу, щоб ти пішла зі мною на ту… вечірку. Вдаватимеш, що моя дівчина. Обіцяю, щедро віддячу…

Ярослава здригнулася, наче на неї вилили відро крижаної води. Враз зник романтичний настрій. Звісно, а на що сподівалася? Райчук не стане дарма витрачати на неї дорогоцінний час, ось і причина цього запрошення «на каву»… І та причина неабияк обурила дівчину, адже не звикла брехати людям. А доведеться, якщо погодиться. Впевнено брехати рідним та близьким Райчука, вдаючи його дівчину…

— Навіщо це вам?! — випалила, сердито блимнувши очима та не приховуючи обурення. Вже й забула, що наче перейшли на «ти». — Я не хочу нікого обманювати! Якщо ви затіяли якусь гру, то зверніться до іншої! Дякую за вечерю! — за мить би вже схопилася на ноги, проте Райчук блискавично схопив її за тонкий зап’ясток й стискаючи лещатами цупких пальців, не дозволив встати. Схоже, не бажав так просто здаватися.

— Прошу, вислухай мене і давай вже на «ти», як і домовлялися, — говорив таким тоном, що не терпів заперечень. — На вечірці будуть присутні діловий партнер мого батька та його донька… Альбіна, — зі згадкою про ту особу невдоволено скривився. — Батьки хочуть, щоб ми з Альбіною… були разом, але я геть цього не бажаю! Не звик, щоб мені вказували, як жити і що робити, — чоловічий голос проймав кригою. — Звісно, я неодноразово казав батькові, що Альбіна мене не цікавить, але він продовжує наполягати на своєму. Коли йдеться про великий бізнес, ніхто не зважає на почуття… — проймаючи Ярославу рішучим поглядом, не випускав її зап’ясток, лише дужче стиснув, наче боявся, що дівчина втече. Та вже би й втекла, геть не подобалася та розмова! Злісно смикнулася у спробі вивільнити руку. — Яро, послухай… Я сказав батькам, що в мене є дівчина. Так, збрехав, бо замучили безглуздими розмовами про Альбіну. І якщо ми разом з тобою з’явимося на вечірці, то сподіваюся, що опісля даватимуть мені спокій. Можливо й тимчасово, проте… Згодом щось вигадаю. Сподіваюся, Альбіна знайде іншого, якщо побачить, що я не сам… А я представлю тебе родині, як свою дівчину…

— Відпустіть… — гнівно засичала Ярослава, висмикуючи руку. — Що ви собі дозволяєте? Я хочу піти, негайно! — в темних плесах очей немов блискавки спалахували. Після зради Сергія почувалася так, наче усі повсякчас бажали її лише використати, ще й Райчук з’явився з такою ницою пропозицією! Сутужно зітхнувши й стиснувши губи, зрештою, чоловік відпустив її руку, а Яра рвучко скочила на ноги з єдиним бажанням якнайшвидше забратися геть.

— Таксі сама викличу! — схопила свою сумку.

— Тисяча доларів, — ошелешив чоловік, незмигно проймаючи поглядом. — Стільки отримаєш, якщо погодишся, добре подумай… Двічі не пропонуватиму, — в голосі бриніла сталь. Саркастично вигнувши брову, Райчук нерухомо споглядав реакцію дівчини. Так, гадав, що за гроші можна купити все, неодноразово в цьому переконувався. За гроші люди й нехтують власними моральними принципами.

Стоячи, ошелешена Ярослава враз застигла, мов кам’яна. Мабуть, вразила її така сума… Тисяча доларів… В уяві постало омріяне колісне крісло, яке так бажала придбати для сестри… В інтернеті передивлялася різні пропозиції, але надто ж ті крісла дорогі, хоча гроші на те складала. Тисяча зелених… Ще й на ліки вистачить. Можливо, для Райчука це не гроші, а для неї сума суттєва.

— Гаразд, дві тисячі, — помітивши вагання Ярослави, чоловік продовжував тиснути. Завше домагався свого. В цьому світі усе купується та продається, лише питання ціни.

— Дві… тисячі? — звісно, дівчина не сподівалася, що стільки запропонують. — За одну появу на тій… вечірці? — вже й замислилася, не поспішала втікати. Хоч і застигла біля столу кам’яним монументом, проте серце навіжено калатало в грудях. Роздирали протиріччя. А якщо дійсно це можливість допомогти сестрі? Нервово сіпаючи пальцями свою сумку з екошкіри, недовірливо глипала на Райчука, який обдарував іронічною посмішкою. В зіщулених очах промайнув хижий блиск. Переможний, зухвалий.

— Так, лише одна поява на тій вечірці, — ствердно й впевнено кивнув. — Не варто гарячкувати, Яро. Сідай, — владним жестом вказав на стілець навпроти. — Повечеряємо, обговоримо деталі. Я ж не пропоную тобі нічого протизаконного чи аморального, — хмикнув з неприхованим скепсисом. — Один вечір і матимеш дві тисячі… Сама ж казала, що тобі гроші потрібні, чи не так?  

Авжеж, потрібні! Але радше не їй, а для сестри! Той пихатий Райчук навіть гадки не має, що Ярослава мріє придбати для Оленки інвалідний візок, бодай чимось допомогти, полегшити її життя… Не стане про це розповідати, щось пояснювати, виправдовуватися. Судомно зітхнувши, покірно опустилася навпроти чоловіка, який свердлив переможним поглядом та іронічно посміхався. Домігся свого, дотиснув. Райчук в цьому й не сумнівався. Деякі дівчата і за менші гроші ладні виконувати його забаганки, втішати в ліжку…