Глава 4

— Пропозиція? — з такої несподіванки Ярослава аж очі округлила, а серце завмерло, водночас роздирала цікавість. Помітивши бентегу та напруження дівчини, Райчук ледь помітно посміхнувся, свердлячи її сталевим поглядом. Саме цієї миті офіціант приніс страви й пляшку з червоним вином.

— Наливайте, — Райчук кивнув на порожні бокали. Після того, як офіціант виконав його прохання та пішов, чоловік продовжив розмову.

— Можливо, моя пропозиція здаватиметься дивною, але… — задумливо хмикнувши, здійняв бокал. — Насамперед пропоную випити за знайомство, скуштуймо вино… Французьке, вишукане… Тобі сподобається, — як і бажав, перейшов на «ти». Піднявши бокал, Ярослава мовчки пригубила напій. Сухе вино на смак здавалося трохи кислим, вочевидь не звикла до дорогих вин. Проте зараз не це хвилювало. Неабияк напружилася в нестерпному очікуванні, що ж то за пропозиція? Побіжно глипнула на дивний салат з креветками та апетитний стейк. Не сумнівалася, що страви смачні, проте геть зник апетит.

— Незабаром в мого брата уродини, святкуватиме в ресторані, в родинному колі, також і будуть партнери по бізнесу, — такий вступ насторожив дівчину. Затамувавши дух, Ярослава втупилася поглядом в дорогий годинник на чоловічому зап’ястку. — Я хочу, щоб ти пішла зі мною на ту… вечірку. Вдаватимеш, що моя дівчина. Обіцяю, щедро віддячу…

Ярослава здригнулася, наче на неї вилили відро крижаної води. Враз зник романтичний настрій. Звісно, а на що сподівалася? Райчук не стане дарма витрачати на неї дорогоцінний час, ось і причина цього запрошення «на каву»… І та причина неабияк обурила дівчину, адже не звикла брехати людям. А доведеться, якщо погодиться. Впевнено брехати рідним та близьким Райчука, вдаючи його дівчину…

— Навіщо це вам?! — випалила, сердито блимнувши очима та не приховуючи обурення. Вже й забула, що наче перейшли на «ти». — Я не хочу нікого обманювати! Якщо ви затіяли якусь гру, то зверніться до іншої! Дякую за вечерю! — за мить би вже схопилася на ноги, проте Райчук блискавично схопив її за тонкий зап’ясток й стискаючи лещатами цупких пальців, не дозволив встати. Схоже, не бажав так просто здаватися.

— Прошу, вислухай мене і давай вже на «ти», як і домовлялися, — говорив таким тоном, що не терпів заперечень. — На вечірці будуть присутні діловий партнер мого батька та його донька… Альбіна, — зі згадкою про ту особу невдоволено скривився. — Батьки хочуть, щоб ми з Альбіною… були разом, але я геть цього не бажаю! Не звик, щоб мені вказували, як жити і що робити, — чоловічий голос проймав кригою. — Звісно, я неодноразово казав батькові, що Альбіна мене не цікавить, але він продовжує наполягати на своєму. Коли йдеться про великий бізнес, ніхто не зважає на почуття… — проймаючи Ярославу рішучим поглядом, не випускав її зап’ясток, лише дужче стиснув, наче боявся, що дівчина втече. Та вже би й втекла, геть не подобалася та розмова! Злісно смикнулася у спробі вивільнити руку. — Яро, послухай… Я сказав батькам, що в мене є дівчина. Так, збрехав, бо замучили безглуздими розмовами про Альбіну. І якщо ми разом з тобою з’явимося на вечірці, то сподіваюся, що опісля даватимуть мені спокій. Можливо й тимчасово, проте… Згодом щось вигадаю. Сподіваюся, Альбіна знайде іншого, якщо побачить, що я не сам… А я представлю тебе родині, як свою дівчину…

— Відпустіть… — гнівно засичала Ярослава, висмикуючи руку. — Що ви собі дозволяєте? Я хочу піти, негайно! — в темних плесах очей немов блискавки спалахували. Після зради Сергія почувалася так, наче усі повсякчас бажали її лише використати, ще й Райчук з’явився з такою ницою пропозицією! Сутужно зітхнувши й стиснувши губи, зрештою, чоловік відпустив її руку, а Яра рвучко скочила на ноги з єдиним бажанням якнайшвидше забратися геть.

— Таксі сама викличу! — схопила свою сумку.

— Тисяча доларів, — ошелешив чоловік, незмигно проймаючи поглядом. — Стільки отримаєш, якщо погодишся, добре подумай… Двічі не пропонуватиму, — в голосі бриніла сталь. Саркастично вигнувши брову, Райчук нерухомо споглядав реакцію дівчини. Так, гадав, що за гроші можна купити все, неодноразово в цьому переконувався. За гроші люди й нехтують власними моральними принципами.

Стоячи, ошелешена Ярослава враз застигла, мов кам’яна. Мабуть, вразила її така сума… Тисяча доларів… В уяві постав омріяний інвалідний візок, який так бажала придбати для сестри… В інтернеті передивлялася різні пропозиції, але надто дорогі ті візки, хоча гроші на те складала. Тисяча зелених… Ще й на ліки вистачить. Можливо, для Райчука це не гроші, а для неї ця сума суттєва.

— Гаразд, дві тисячі, — помітивши вагання Ярослави, чоловік продовжував тиснути. Завше домагався свого. В цьому світі усе купується та продається, лише питання ціни.

— Дві… тисячі? — звісно, дівчина не сподівалася, що стільки запропонують. — За одну появу на тій… вечірці? — вже й замислилася, не поспішала втікати. Хоч і застигла біля столу кам’яним монументом, проте серце навіжено калатало в грудях. Роздирали протиріччя. А якщо дійсно це можливість допомогти сестрі? Нервово сіпаючи пальцями свою сумку з екошкіри, недовірливо глипала на Райчука, який обдарував іронічною посмішкою. В зіщулених очах промайнув хижий блиск. Переможний, зухвалий.

— Так, лише одна поява на тій вечірці, — ствердно й впевнено кивнув. — Не варто гарячкувати, Яро. Сідай, — владним жестом вказав на стілець навпроти. — Повечеряємо, обговоримо деталі. Я ж не пропоную тобі нічого протизаконного чи аморального, — хмикнув з неприхованим скепсисом. — Один вечір і матимеш дві тисячі… Сама ж казала, що тобі гроші потрібні, чи не так?  

Дорогі читачі! Продовження буде після вихідних) Буду вдячна за ваші коментарі та вподобайки! Мирного вам дня!