Глава 3

— Яро! Я ж казала, що ти причарувала Райчука! Пробачив той рожевий торт, ще й на побачення запросив! — сьорбаючи чай, Оксана по-змовницьки підморгнула задумливій Ярославі. Саме цієї миті дівчата після важкого робочого дня сиділи на кухні й вечеряли. Оксана нашвидкуруч посмажила яєчню з сосисками, також заварила трав’яний чай. Оскільки жила сама, не вельми любила возитися біля плити.

— Сподіваюся, він забуде про цю пропозицію… Сумнівно, що завтра з’явиться по мою душу… — Ярослава скептично хмикнула, куштуючи яєчню. — До речі, ти казала, що його звати Микола, а насправді він Ігор…

— Ігор? Авжеж! — подруга плеснула себе долонею по лобі. — Переплутала! Так, це його старший брат Микола, також поважний бізнесмен! Кажуть, між братами натягнуті стосунки, про Райчуків різне говорять… Їхній батько розбагатів ще наприкінці дев’яностих, має власний завод та мережу магазинів одягу, навіть хотів піти в політику… Не знаю, які в нього взаємини з синами, але подейкують, що надає перевагу старшому, справи довіряє саме йому. А Ігор? — стенула плечима. — Ігор наче сам крутиться, хоча… Можливо й має певну підтримку від батька, не знаю… В багатіїв своє життя, свої приколи… Насправді Микола вже давно одружений, має сім’ю, а Ігор досі холостяк, розумію його! — діловито підтиснула губи. — Дорожить власною свободою й не поспішає пхати голову в ярмо… Його неодноразово бачили в елітних столичних нічних клубах, де має можливість розважитися з легкодоступними дівчатками… А що? Може ж собі дозволити!

— Мене не цікавить його особисте життя, — насупившись, Ярослава поглянула у вікно, за фіранкою виблискувало численними вогниками вечірнє місто. — Добре, що з тим тортом обійшлося… Сподіваюся, Райчук забув за ту каву… — хоч і вдавала, що байдуже до цього красеня, проте всередині зрадницьки шкрябнуло голкою.

— А якщо не забув? — Оксана запитливо вигнула брову й хитро примружилася. — Ти хоч завтра вдягни щось пристойне! На роботі однаково перевдягаємося, а опісля… Якщо наше ясне сонечко завітає по твою душу, то…

— Не завітає! — рішуче буркнула Ярослава, хоча серденько здригнулося й завмерло. — Навіщо я йому здалася?! Та якщо й з’явиться, нікуди з ним не піду!

— Ой-ой-ой! — Оксана глузливо пирснула, не приховуючи усмішки. — Які ж ми горді! А я би пішла з ним на каву! Це ж нічого ще не означає… Тебе ж ніхто не примушує стрибати до нього в ліжко! До речі, таке знайомство тобі би не завадило…

— Ксю, годі вже! Він не прийде! На сьогодні з мене досить того Райчука! — позіхаючи, Ярослава підвелася з-за столу. — Ходімо спатоньки, вранці вставати…

— А я кажу, що прийде! — не здавалася вперта подруга. — Серцем відчуваю!

Хоч протягом наступного дня Ярослава намагалася зосередитися на роботі, проте з голови не виходив Райчук, його пронизливий погляд, оксамитовий баритон… Попри все, подумки переконувала себе, що він не з’явиться. Відчайдушно гасила той вогник примарної надії, що жеврів в серці. Ігноруючи пораду Оксани, навіть навмисно вдягнула зручні джинси та простеньку футболку з яскравим принтом. Волосся заплела в тугу косу.

Ось і добігав кінця робочий день, за вікнами згущувалися сутінки. Перевдягнувшись, дівчата попрямували з пекарні надвір. Невгамовна Оксана повсякчас щебетала, обговорюючи плітки щодо колег. Постійно щось говорила про їхнього шефа Михайла Леонідовича, який недавно розлучився з дружиною.

— Уявляєш, та зарозуміла краля його зрадила! Шеф застав її в ліжку з коханцем! — схоже, Оксана була в курсі всіх новин. — Шкода його… Ходить тепер надутий, мов сич…

— А ти казала, що Райчук прийде… — Ярослава геть не слухала щебетання Оксани. — Не прийшов, як я й гадала… — хмикнувши, штовхнула центральні двері та враз заціпеніла, злісно стиснувши губи. Надворі біля пекарні чатував Сергійко, нервово затягуючись цигаркою.

— Яро! — помітивши дівчат, загасив цигарку й стрілою кинувся до розгубленої Ярослави. — Куди ж ти пропала?! Чому не відповідаєш на дзвінки?!

— І якого біса він тут робить? — гнівно засичала Оксана. — Подруго… Навіть не думай з ним розмовляти! Хай хоч на коліна падає…

— Що ти тут робиш? — зіщуливши очі, Ярослава втупилася в Сергія злісним поглядом. — Я ж казала, між нами все скінчено! — пригадавши видовище болючої зради, стиснула кулаки.

— Прийшов за тобою! Ти ж казала, що в тебе затримка! Ти ж вагітна? — з надією блиснув сірими очима. — Повертайся до мене! До речі, маю гарне замовлення, малюватиму серію картин для кав’ярні! — гордовито задер підборіддя, наче гадав, що такий вагомий аргумент змусить дівчину повернутися й пробачити.

— На щастя, я не вагітна! — буркнула Ярослава. — Що ж, творчих успіхів! І я не повернуся, не варто мене переслідувати! Йди до Ольги! Вам же разом добре було… — в голосі бриніла гіркота.

— Здалася мені та Олька! — у запалі скрикнув парубок. — Вона… Вона нечепура, готувати не вміє! Не потрібна мені! Ясю, я її не кохаю й ніколи не кохав, то була помилка! — завзято виправдовувався, винувато опускаючи голову. — Ну… було кілька разів… Пробач, я…

— Знаєш, йди собі з Богом! — люто випалила Ярослава. Не стане пробачати, навіть серце не здригнулося, оповите холодною байдужістю. Вже й сумнівалася, що кохала Сергія по-справжньому. Та навіть якщо й були почуття, то парубок їх безжально розтоптав.

— Швидко ти мене забула… — Сергійко ображено скреготнув зубами, граючи жовнами. — Ви… Ви всі такі! Всі дівки шльонд…

— Стули пельку! — рикнула Оксана, геть втрачаючи самовладання. — Ще мені один знайшовся… мораліст! На себе подивися! Йди вже та малюй свої картини! — войовнича дівчина дала волю гніву, не приховуючи відвертої неприязні до Сергія.

— А ти не лізь, куди не просять! — парубок аж забагровів від люті та кинувся до Оксани, проте Ярослава стала між ними, грізно свердлячи його сповненим ненависті поглядом.

— Що тут відбувається? — через лайку ніхто й не помітив, як до центральних дверей пекарні наблизився Райчук, виринаючи з темряви сутінків. — Якісь проблеми? — пронизував сталевим поглядом оторопілого з такої несподіванки Сергія.