Глава 2

— Зараз… Тут написано, що треба почекати… — нервово пробубоніла Ярослава з-за дверей вбиральні.

— Я тут з тобою посивію! — схвильовано рикнула Оксана. — Ну що там?! Вже повинно щось показати…

— Наче… одна… Другої не бачу… — прочинивши двері, Ярослава простягнула тест заціпенілій подрузі.

— Слава Богу… — втупившись в тест, Оксана судомно видихнула з невимовним полегшенням. — Пронесло… Пощастило тобі! Ще бракувало, щоб завагітніла від цього… непорозуміння! Так, тут одна чітка смужка, другої немає…

Саме цієї миті Ярослава відчула, наче з душі впав тягар. Не вагітна… З Сергієм вже нічого не пов’язує, окрім спогадів. А ті спогади інколи були й гарні, райдужні… Пригадала, як вперше зустрілися, познайомилися в кав’ярні, тоді Сергій відразу звернув увагу на Ярославу, запропонував пригостити кавою… Так, її врода вабила парубка… Справжня муза! Тендітна, на плечі спадали каштанові коси, стрункий стан, миле личко майже без макіяжу. Карі очі, мов зорі, обрамлені довгими, чорними віями… А Ярославу парубок причарував лагідним усміхом, ясним поглядом сірих очей, зацікавив дотепними розмовами… І Яра розтанула. А потім запросив на побачення й відтак все закрутилося, завертілося, за два місяці вже й переїхала до нього з гуртожитку, де винаймала кімнатку. Разом прожили близько двох років. Звісно, вони вдавалися до методів контрацепції, адже не були ще готові до появи дітей. Можливо, не так Ярослава, як Сергій. Звісно, неабияка відповідальність! Які ще діти, якщо цілковито поглинало бажання творити?

— Яро! Це варто відсвяткувати! — Оксана завзято наливала в бокали вино. — Давай! За твою свободу! — опустившись на табурет навпроти задумливої Ярослави, ковтнула п’янкий напій. — А уяви, якби завагітніла від нього? Довелося би самій все тягнути… — скрушно зітхнула. — Мала би дві дитини…

— Дякую тобі за все… за підтримку… — всміхнувшись кінчиками пухких губ, Ярослава мимохіть роздивлялася скромний інтер’єр кухні. Водночас тут почувалася затишно. Вохристі штори, світлі шпалери, на підлозі лінолеум, а на підвіконні горщики з фіалками. Також скрізь чисто, прибрано. Хай там що, Оксана щаслива, адже має власне житло, хоч і маленьке… Яра про таке лише мріяти могла.

— Ось, складаю гроші на ремонт, — діловито мовила Оксана. — Меблі вже старі, треба сантехніку міняти… — сутужно зітхнула. — А ти пий! І закусуй… бо сп’янієш, хоча… Не завадить тобі і напитися! — змовницьки й по-доброму реготнула, ковтаючи вино. — До речі, в мене є ще пляшка, а до понеділка далеко…

Отож, дівчата вирішили розслабитися. За бокалом вина та розмовами час спливав швидко, також обговорювали і роботу.

— Яро, ти ж вже зробила той торт на понеділок? — захмеліла Оксана запитливо вигнула брову. — Те замовлення для Райчука?

— Так… якраз сьогодні закінчила… Ти ще й прізвища пам’ятаєш? В мене геть погана пам’ять на прізвища…

— Хіба ж не запам’ятаєш таке, як Райчук? — Оксана блиснула очима. — Впливовий перець! Бізнесмен! Власник мережі СТО, також в нього автосалон…

— Не знаю, не цікавилася, — Ярослава стенула плечима. — Байдуже… Аби торт сподобався!

— Та ти... окрім свого Сержика нікого й не бачиш! — невдоволено буркнула дівчина, підібгавши губи. — А Миколу Райчука знають всі! До речі, той торт наче замовив для когось зі своїх працівників, на День Народження…

— Дивно… Кажеш, для працівника? — Ярослава задумливо примружилася. Те замовлення приймала адміністраторка, в записнику зазначила, що торт для дитини, для дівчинки. — Цікаве замовлення, зважаючи на побажання клієнта… — враз пригадала той торт. Великий, рожевий, оздоблений глазурованими квітами та янголами, ще й цифра «п’ять» зверху красується… — Я гадала, що то замовлення для дитини…

— Для дитини? — Оксана пирснула зі сміху. — Гарна така «дитина»! До речі, Райчук нічого такий, якось його бачила… — розпливлася благоговійним усміхом. — Справжній красень! Можливо й пихатий, зарозумілий, зважаючи на статки! Такі на дорозі не валяються…

— Так, але… Як на мене, дивне замовлення для працівника… — Ярослава задумливо напружилася. — Ще й та цифра…

— Господь з ним, в понеділок розберемося! — ковтнувши рештки вина, Оксана вп’ялася зубами в бутерброд з ковбасою. — Я голодна, мов демон! Бери, закусуй!

А в Ярослави з голови не виходив той дивний торт… Навіщо таке замовляти для дорослої людини? Ще й цифра «п’ять»… Невже якийсь жарт? На тлі останніх подій дівчину вже нічого не дивувало, не бентежило. В кожного своє почуття гумору. Також намагалася не думати про Сергія, вирвати з серця геть, хоча той клятий зрадник настирливо вдирався в її думки… Не так просто викреслити минуле, яке інколи радувало і яскравими моментами...

Любі читачі!!! Буду вдячна вам за коментарі та підтримку)