Розділ 3

Зранку у понеділок я, звісно ж, проспала, тому на роботу збиралася абияк. Цього разу Макс вирішив, що мене вже не потрібно підвозити, тож до офісу я увірвалася, наче за мною гналися скажені собаки. Артем, побачивши мене, спершу завмер,  а тоді голосно розсміявся.

— Ти чого? — перебила я його регіт, який почав мене дратувати.

—  Ти через які нетрі сюди добиралася? — не припиняв веселитися хлопець.

— Все аж так погано?

—  Ну-у-у…Сьогодні я бачу тебе вдруге, і мені от цікаво: що ти зробила з тим стервом на шпильках, з яким я знайомився?

Нарешті до мене дійшов Артемів культурний шок. Він, вочевидь, думав, що я завжди одягаюся так, як тоді на співбесіді. Однак є одне велике «АЛЕ»: тоді мене вдягала мама, і я їй дозволила це лише раз. Тож сьогодні я була цілком і повністю собою — в джинсах і кедах. А якщо враховувати, що збиралася я нашвидкоруч, то зараз на моїй голові копиця соломи, а на обличчі — ні краплі косметики.

— Вона померла в страшних муках, тож ти її більше не побачиш, — огризнулася я, намагаючись хоч якось пригладити волосся.

— Ех…, — зітхнув хлопець. — Ходімо, проведу тебе до твоєї печери.

— Я пам’ятаю де це, — заперечила я. Після співбесіди Артем мені все показав.

— Я не можу це пропустити, — загадково мовив хлопець, тягнучи мене до кабінету.

Сам офіс поділявся на кілька невеликих кабінетів: для менеджерів, копірайтерів, рекламників, дизайнерів і ще когось, кого я не запам’ятала. Загалом в компанії працювало дуже багато людей, оскільки компанія поєднувала в собі сферу будівництва та дизайну. З трьома дизайнерами я познайомилася ще минулого разу: з дівчатами Аліною і Танею та хлопцем Олегом. 

— Привіт, народ! — радісно привітався Артем, але в кабінеті була лише одна людина і я його ще не знала. Хлопець сидів у наушниках, тому не одразу нас помітив. — А де всі?

—  На нараді, — відповів хлопець, ковзнувши по мені зацікавленим поглядом. — А кого це ти мені привів?

Я відчула себе наче на виставці, де на показ виставляли саме мене. Обидва хлопці не зводили очей з мене. Артему було явно весело, а той другий намагався зрозуміти хто я така.

Незнайомець був високим і широкоплечим, не поступаючись у статурі Артему. Пасма густого темно-русявого волосся спадали на чоло, ледве прикриваючи неймовірні зелені очі. Хлопець мав правильні, м'які риси круглого обличчя, які робили його обурливо симпатичним — але вголос я цього, звісно ж, ніколи не визнаю.

— Це Аліса — наш новий дизайнер, — представив мене Артем.

— Та ну? — не повірив хлопець. — Ти ж казав що вона гарненька.

Знаєте, в той момент хлопцям дуже пощастило, що я була в кедах. Бо якби на мені були ті шпильки, то вони б зараз витягали їх з дуже цікавого місця. Артему поталанило, що в руках я тримала папку для ескізів, а не щось важче!

—--  Гей! За що? — заскиглив хлопець, коли отримав нею по голові.

— Ви мене обговорювали?! — розізлилася я.

— Я просто розповів про нову співробітницю. Що тут такого?  — Артем зіщулився, коли я знову замахнулася папкою.

—  Серйозно? Що такого? І що ти розповів, га?

— Він явно перебільшив, коли описував тебе, — втрутився незнайомець. 

Я ще не знала його імені, але вже ненавиділа. На жаль, вдарити його я поки не могла, тому знову дісталося Артему.

— Не будь злюкою, — застогнав хлопець, потираючи постраждале місце. — У нас тут не так уже й багато симпатичних, а головне — незаміжніх дівчат.

— Придурки, — на щось інше у мене цензурних слів не вистачило, тому я просто попрямувала до свого нового робочого місця. 

Загриміти за вбивство у свій перший робочий день не було у списку моїх планів.

Артем збирався ще щось сказати, але йому завадили інші колеги, які саме поверталися після наради, тож хлопець неохоче повернувся до себе.

Загалом перший робочий день пройшов вдало. Мене потроху вводили в курс справ, навіть дали перше завдання, яке, на жаль, я повинна виконувати у парі з Владом — тим самим незнайомцем, що вибісив мене зранку. З іншими дизайнерами я швидко знайшла спільну мову, а от із Владіком, (подумки я вирішила називати його саме так) ми майже не розмовляли. Адже важко спілкуватися з людиною, яку так і хочеться послати в «далекі мандри».

Для профілактики я ще й Артема ігнорувала кілька днів. Як виявилося, хлопець уже встиг записати мене у коло своїх найближчих друзів. А як мені повідомила Аліна, їх у нього майже не було, бо « він весь час зависає у своїх тупих іграх». Тож уже під кінець тижня Артемчик ледь не на колінах приповз вимолювати пробачення. Мушу визнати, тактику хлопець обрав правильну: Макдональдс сильно вплинув на моє рішення.

Працюючи вже третій тиждень, я не могла повірити, що нарешті знайшла роботу, від якої була у захваті. Уперше за тривалий час у мене з’явилися нові друзі, крім Соні. Я почувалася щасливою, а не покинутим на узбіччі кошеням.  І за все це потрібно було подякувати мамі. Що я і зробила. Купила її улюблені цукерки, букет троянд і пішла дякувати.

— Що ти вже встигла натворити? — замість радісного «дякую» почула я.