Розділ 13

• Вона така мила, коли спить, - крізь сон я відчувала, що наді мною хтось стоїть, але мені було дуже важко розплющити очі.
• Тобі краще її поки не будити, - промовив другий голос. – Якщо ти забув, вчора вона обіцяла тебе вбити.

В голові паморочилося, я уже прокинулася, але розплющити очі було важко. Що ж вчора було? Я пам’ятаю як до мене прийшов Артем, ми поїхали до Влада, а далі провал.

• Як думаєш, вона згадає що було вчора? – здається це говорив Артем.
• Одразу, мабуть, ні. Але коли побачить Ярослава…, - я почула смішки Влада.

Я напружила мозок. До чого тут Ярослав? Його з нами вчора не було. Десь на закутках пам’яті, почали зринати уривки фраз. Чорт, що вчора було?

• О, повстання зомбі, - засміявся Артем, коли я тихо застогнала.
• Згиньте, - все що я змогла промовити. В роті пересохло, очі ледь відкрилися. Вставати зразу я побоялася.
• Водички? – Влад простягнув мені склянку води, яку я вдячно випила.

Ще хвилину я полежала, а тоді зібралася з усіма силами і закричала.

• Артем, скотина!!! Я тебе приб’ю!!!

З диким реготом, ці неардентальці вибігли з кімнати, як діти чесне слово. З тихими прокльонами мені якось вдалося віддерти своє багатостраждальне тіло від м’якенького ліжечка.

О Боже, це ліжко.. я так швидко вибігла з кімнати, як тільки згадала, що тут в ній витворяла, і з ким.

• Артем!!! Іди сюди, я буду вбивати тебе дуже повільно.

У вітальні нікого не було, тож вони з Владом мабуть переховуються на кухні. У своїй голові я вже уявляла картини, як буду шматувати цього зрадника на шматки, і що потім зроблю з частинами його тіла. Про що я одразу ж голосно розказала, заходячи на кухню.

Але договорити так і не змогла, тому що як тільки зайшла до кухні на мене вирячилися ошелешені очі Ярослава.

• От чорт! АРТЕМ, ти труп!!!! – сказала я, і з поросячим визгом втекла назад до спальні.
• Я казав, що буде весело, - почула я регіт Влада.

Як маленька дитина я зарилася під ковдру. Ну чому цей світ так мене ненавидить? Потрібно як найшвидше забиратися з цієї квартири, але мені було соромно знову потрапити Ярославу на очі.   

Двері до кімнати розчинилися і я почула кроки. От зараза, Ярослав, ну чого він сюди прийшов?

• Ти можеш піти геть? – мій голос звучав жалюгідно.
• Звідки дізналася, що це я? – цілком спокійно мовив Ярослав.
• Хлопці уже б з мене здерли ковдру, - огризнулася я.
• Ти на роботу збираєшся? – чорт, сьогодні ж понеділок.
• Угу.
• Вилазь, - я замахала головою, протестуючи, і почула сміх хлопця. Ну звісно, йому там смішно, а мені хочеться провалитися крізь землю.
• Ти ж не у піжамі туди підеш? Вилазь, я відвезу тебе до дому.

Я висунула голову, Ярослав нависав наді мною, схрестивши руки на грудях. З його виразу обличчя, я не змогла прочитати його настрій.

• Мене Артем відвезе, - я вилізла з під ковдри, ховатися уже не було сенсу.
• Він уже поїхав.
• Що?!! От же ж… я його точно четвертую.
• А ти доволі жорстока, - це що, сміх? Невже наш похмурий Ярослав вміє посміхатися? Блін, а він милий.

Про що я думаю? Мені потрібно триматися від нього якнайдалі, а не витріщатися на його симпатичне личко.

• Я заходжу, - почулося з вітальні, і за мить до кімнати зайшов Влад. Майже голий, рушник на стегнах, усе що було на ньому.
• Здурів? – я закрила очі руками, щоб не бачити цього неподобства. – Хочеш щоб я осліпла?
• А що такого? Ти ж бачила голого Ярослава, а я тобі нагадаю - ми близнюки. Тож не соромся, ти вже все бачила у деталях.
• Ну от чому я з вами зв’язалася?! Моє життя і без того суцільний хаос, - тихо стогнала я, знову зариваючись у ковдру.
• Ну, - почав був Влад, у нього явно була дуже «хороша» на його думку відповідь
• Це було риторичне запитання! – швидко перебила його. А тоді забралася з духом і виповзла з-під ковдри.

Мені було дуже соромно дивитися Ярославу в очі. Хоча я не зробила нічого поганого, ми обоє дорослі люди і часом робимо безглузді помилки. Але для мене це було щось більше, як би я не намагалася забути проведену разом ніч, в мене нічого не виходило, ці картинки просто не хотіли зникати з моєї голови. От бляха, мабуть у моєму мозку щось просто зламалося. Бо інакше я не можу пояснити своєї реакції на Ярослава.

• Народ, не підвисайте! Ми і так уже спізнилися на роботу, - в мої думки увірвався голос Влада. Схоже, що ми з Ярославом просто стояли втупившись один в одного.
• Пішли, я завезу тебе до дому, - сказав той, і вийшов з кімнати.
• Чорт, - я не уявляла як мені пережити цю поїздку, будучи так близько до нього.
• Якщо ви не з’явитеся на роботі, я вас прикрию, - заржав Влад.
• Та пішов ти, - огризнулася я, та теж вийшла з кімнати.