Розділ 5

Ось уже тиждень я мучилася з новим інтер’єром. Замовником була дама, майже, пенсійного віку, якій нічого не подобалося. Тож ескіз інтер’єру її вітальні я перемальовувала вже третій раз. То їй розташування меблів не подобалося, то вона з вітальні вирішила бібліотеку зробити, потім передумала і захотіла вітальню в стилі хай тек. Потім зрозуміла, що сучасне мистецтво не для неї і тепер я придумую інтер’єр в стилі ретро.

Всі мої колеги роблять усе в спеціальній програмі, але я люблю спершу все намалювати на папері, а тоді вже переношу готовий дизайн в графічний редактор.

От я і сиджу собі, тихенько малюю, як тут до кабінету забігає Влад і ледь встигає зупинитися прямо перед моїм стільцем. Я аж зіщулилася, подумала що ця махіна знесе мене нафіг. На щастя обійшлося без жертв, хоча…..

• Ти придурок! – перше, що спромоглася сказати, коли відійшла від переляку. – Ти куди так розігнався?
• Ти маєш мене врятувати! – ледь не пропищав хлопець. Походу реально потрібна допомога.
• Від чого врятувати? – поцікавилася я, але мені не відповіли. Так як відповідь хотіли почути всі, хто був у кабінеті, Влад взяв мене за руку і кудись потягнув.

Зупинилися ми аж у приймальні. Артем сидів за своїм столом, заваленим якоюсь макулатурою, тому не звернув на нас жодної уваги.

• Ти в нормі? – у хлопця була така паніка на обличчі, що мені його навіть шкода стало.  – І куди це ти вляпався?
• МИ вляпалися, - виправив мене хлопець.
• Ееее…. Що?
• Дівчина, з якою я зустрічався останній місяць, вирішила, що у нас все серйозно.  І тепер вона хоче щоб ми з’їхалися і щоб я познайомив її з мамою. Вона навіть звідкись вивідала мою домашню адресу. Допоможи.

Коли хлопець закінчив свою розповідь, я не знала що мені робити. Обізвати його чи голосно розсміятися. Я тут подумала що в нього реальні проблеми, а тут виявляється наш Казанова просто дівчину відшити не може.

• Я тут до чого? – нарешті мовила я.
• Ти хоч уявляєш, що буде коли наші мами довідаються, що ми їх обманювали? – ну так, це буде дуже і дуже погано.
• Я скажу, що це ти мене зраджував, - придумала я. – От і буде хороший привід щоб закінчити цей обман.
• Здуріла? Ти хоч уявляєш, що вони зі мною зроблять? – у очах Влада промайнула тінь страху. Я уявила, що йому за таке зроблять і усмішка автоматично з’явилася на моєму обличчі.
• Ти сам винен, - я відійшла від Влада і пішла до Артема, який  нас навіть не помітив.

Весь Артемів стіл був завалений кресленнями, квитанціями, здоровезними папками, а у вухах були навушники, ось чому він нас не почув. Я помахала рукою у нього перед очима і він нарешті відвернувся від своєї нудної роботи.

• Відколи це в тебе з’явилося таке бажання працювати? – запитала я.
• Не знущайся. До нас їде якась перевірка. Того я мушу упорядкувати всі документи, - простогнав хлопець.
• Співчуваю, - пожаліла його.
• А мені поспівчувати не хочеш? – втрутився Влад.
• Що сталося? – зацікавився Артем, можливість відірватися від своїх проблем і послухати про чужі, явно його порадувала.
• Наш Казанова не може відшити дівчину, - відповіла я.
• Що ти мелеш? – моє пояснення Владу не дуже сподобалося.
• Його пасія хоче до нього переїхати і познайомитися з мамою, - продовжувала я.
• Але ж є ти, - Артемчик, як завжди, логічно мислить.
• Мене жорстоко зрадили, - я скорчила засмучену мордочку.
• От козел, - підтримав мене друг.
• Заткніться! Обоє! – розпсіхувався Влад, але ми лише розсміялися. – Краще включіть мізки і придумайте вихід з цієї ситуації.
• Ти сам в цю «ситуацію» вляпався, - нагадала я.
• Але ми  тепер «пара», тож розгрібати цю ситуацію нам обом.
• Артем, скажи цьому довбню, що він сам вляпався, сам нехай і розбирається, - і я мило так посміхнулася, але ці двоє, здається, не оцінили краси моєї посмішки.
• Артем, - заїкнувся Влад, але Артемчик цього разу схоже вирішив послати нас обох.
• Дякую за те що своєю драмою мене трохи відволікли, але в мене повно роботи. А якщо я її не зроблю, то вигрібати від начальства будемо всі. Тож прошу по хорошому, валіть від гріха подалі.

Зовсім неприємно коли вас так явно посилають, але мученицький вигляд Артема не залишав місця для образ. Тому ми з Владом пішли шукати інше місце щоб сваритися далі.

• То що будемо робити? – знову поцікавився хлопець, переконавшись, що ніхто нас не почує.
• Ти мене уже дістав! Мені вчити тебе як відшивати дівчат? Так ти мав би бути профі в цій справі, - відповіла я.
• Думаєш я не пробував? Вона просто всі мої слова пропускає повз вуха, - мовив хлопець з таким відчаєм у голосі, що я вирішила йому допомогти.
• Наступного разу спробуй знайти собі когось хоч трішки розумнішого. А то IQ мого кота більший ніж в усіх твоїх пасій разом взятих.
• То ти допоможеш? – на мене подивилися такими повними надії очима, що я здалася. Все таки це вперше мене попросили відшити дівчину. – Коли ви маєте зустрітися?
• Та вона практично поселилася в моїй квартирі, - простогнав хлопець.
• Ясно, - коли я більше нічого не відповіла, а просто розвернулася і пішла геть, я буквально чула скрегіт Владових зубів. Але хлопець вирішив мене не зупиняти, мабуть, вирішив що якщо випадково розізлить мене, йому настане кінець.