Розділ 3

З ранку я проспала, тому на роботу збиралася абияк. Макс вирішив мене уже не підвозити, тож у офіс я увірвалася наче за мною гналися скажені собаки. Артем, побачивши мене, спершу завмер,  а тоді голосно розсміявся.

• Ти чого? – перебила його регіт, який уже почав мене дратувати.
• Ти через які нетрі сюди гнала? – продовжував веселитися хлопець.
• Усе так погано?
• Нууу….. Сьогодні я бачу тебе вдруге і мені от цікаво, що ти зробила з тим стервом на шпильках, з якою я знайомився?

От тепер я зрозуміла Артемів культурний шок. Він явно думав що я завжди одягаюся так, як тоді на співбесіді. Однак, є одне велике «АЛЕ», тоді мене вдягала мама і я їй це дозволила лише раз. Тож сьогодні я була цілком і повністю собою. В джинсах і кедах. А якщо ще враховувати, що збиралася я на швидку руку, то зараз на моїй голові копиця соломи, а на обличчі ні краплі косметики.

• Вона померла у страшних муках, тож її ти більше не побачиш, - огризнулася я, намагаючись хоч якось пригладити волосся.
• Ех…, - зітхнув хлопець. – Ходімо, проведу тебе до твоєї печери.
• Я пам’ятаю де це, - здивувалася я. Артем мені після співбесіди все показав.
• Я не можу це пропустити, - загадково мовив хлопець, тягнучи мене до кабінету.

Офіс поділявся на кілька невеличких кабінетів: для менеджерів, копірайтерів, рекламщиків, дизайнерів і ще когось, кого я не запам’ятала. В загальному в компанії працювало не дуже багато людей. З трьома дизайнерами я познайомилася ще минулого разу, з двома дівчатами Аліною і Танею та хлопцем Олегом. 

• Привіт народ, - радісно привітався Артем, але в кабінеті був лише один хлопець і це був не Олег. Він сидів у наушниках тому не одразу нас помітив. – А де всі?
• На нараді, - відповів хлопець, провівши по мені оцінюючим поглядом. – А кого це ти мені привів?

Я відчула себе наче на виставці де на показ виставляли саме мене. Обидва хлопці не відводили очей від мене. Артему було явно весело, а той другий намагався зрозуміти хто я така.

• Це Аліса, наш новий дизайнер.
• Та ну! – не повірив хлопець. – Ти ж казав, що вона гарненька.

Знаєте, хлопцям дуже пощастило що я була взута в кеди. Тому що, якби на мені були ті шпильки, то вони б зараз витягали їх з дуже цікавого місця. Артему дуже пощастило що в руках я тримала папку для ескізів, а не щось важче.

• Ей, за що? – заскиглив хлопець, коли получив нею по голові.
• Ви мене тут обговорювали? – розізлилася я.
• Я просто розповідав про нову співробітницю, що тут такого?  - Артем зіщулився, коли я знову замахнулася папкою.
• Серйозно!? Що такого!? І що ти розповів, а?
• Він явно перебільшив, коли описував тебе, - відповів незнайомець. Я не знала його імені, але вже ненавиділа. Нажаль, стукнути його я поки не могла, тому знову дісталося Артему.
• Не будь злюкою, - простогнав хлопець, потираючи постраждале місце. – У нас тут не так уже й багато симпатичних і головне незаміжніх дівчат.
• Придурки, - на щось інше у мене цензурних слів не вистачило, тому я просто попрямувала до свого робочого місця.  Загриміти за вбивство у свій перший робочий день не було у списку моїх бажань.

Артем збирався ще щось сказати, але його перебили інші колеги, які повернулися з наради, тож хлопець неохоче повернувся до себе.

Загалом переший день пройшов добре. Мене потроху вводили в курс справ, навіть дали перше завдання, яке, нажаль, я повинна виконувати у парі з Владом, незнайомцем, що вибісив мене зранку. З іншими дизайнерами я швидко знайшла спільну мову, а от з Владіком, подумки я вирішила називати його саме так, ми майже не розмовляли. Адже, важко розмовляти з людиною, яку так і хочеться послати в ….. «далекі мандри».

Для профілактики я ще й Артема ігнорила кілька днів. Як виявилося, хлопець уже встиг записати мене у коло своїх найближчих друзів, а як мені повідомила Аліна їх у нього майже не було, бо: « він весь час зависає у своїх тупих іграх». Тож уже під кінець тижня, Артемчик ледь не на колінах приповз вимолювати пробачення. Мушу визнати, тактику хлопець обрав вірну, макдональдс сильно вплинув на моє рішення.

Працюючи уже третій тиждень, я не могла повірити, що нарешті знайшла роботу від якої була у захваті. Вперше за довгий час, у мене з’явилися друзі, окрім Соні, я більше не занурювалася у кокон депресії. Я почувалася щасливою, а не покинутим на узбіччі кошеням.  І за все це потрібно було подякувати мамі. Що я і зробила. Купила її улюблені цукерки, букет троянд і пішла дякувати.

• Що ти вже встигла натворити? – замість радісного «дякую», почула я. На маминому обличчі можна було прочитати, про які саме катастрофи вона вже встигла подумати.
• Нічого, - мені не повірили. – Справді нічого. Просто я тебе люблю.

Мої слова ще більше насторожили маму, і я її розумію. Я ніколи їй нічого такого не говорила. Тож я зітхнула і сказала те, що не дуже хотіла визнавати.

• Дякую, що влаштувала мене на роботу. Мені там подобається, - мабуть, треба було відразу з цього починати. Мамині очі відразу засвітилися радістю.
• Ти уже з усіма познайомилася? – поцікавилася вона, забираючи свої подарунки.
• Майже. Але я спілкуюся лише із дизайнерами, з іншими не так цікаво.