Частина 3. В'язниця для двох

Наступні два тижні злилися для Мікаліни в один нескінченний, виснажливий сірий день. Відчуття часу розчинилося в чотирьох стінах їхньої просторої празької квартири, яка тепер здавалася тіснішою за тюремну камеру.

Переломний момент настав у вівторок, коли Даніель остаточно втратив роботу.

О десятій ранку у двері різко і наполегливо подзвонили. Мікі здригнулася, випустивши з рук чашку, яку щойно мила. Останніми днями будь-який різкий звук викликав у неї паніку. Вона витерла мокрі руки об фартух і на навшпиньках, наче злодійка у власному домі, підійшла до вічка. За дверима стояв Марек — керівник Даніелевого проєкту, кремезний чех із багряним від люті обличчям. Поруч із ним, нервово переминаючись з ноги на ногу, стояла Клара в своєму ідеальному бежевому тренчі.

Серце Мікі пропустило удар. Її найгірший кошмар прийшов прямо на поріг.

Вона ледь прочинила двері, залишивши їх на важкому ланцюжку. 
— Paní Mikalino? — Марек навіть не намагався приховати роздратування в голосі. 

— Де Даніель? Він не відповідає на дзвінки вже вісім днів. Зриваються терміни підписання договорів. Якщо він негайно не вийде...

— Він хворий, — швидко, зривисто збрехала Мікі чеською, намагаючись затулити собою щілину. 
— Дуже важкий вірус. Лікар заборонив йому вставати.

Клара насупилася, намагаючись зазирнути в глибину темного коридору. 

— Але він міг хоча б відповісти на електронний лист! Ми ж колеги, ми хвилюємося. Мікі, дозвольте нам хоча б на хвилину його побачити.

Мікаліна хотіла відповісти різкою відмовою і зачинити двері, але не встигла. Позаду пролунали важкі, невпевнені кроки.

— Мікі? Ти де? — пролунав голос Даніеля. Він вийшов із вітальні, намацуючи стіну рукою.

Марек і Клара полегшено зітхнули і подалися вперед. 

— Дані! Нарешті! — вигукнув Марек. 

— Що за дитячі ігри ти влаштував? У нас катастрофа з підрядниками!

Даніель зупинився посеред коридору. Його волосся було розкуйовджене, він був у м'ятих домашніх штанях і футболці навиворіт. Він стояв рівно за метр від вхідних дверей. Клара і Марек дивилися прямо на нього крізь прочинену щілину, очікуючи на відповідь.

Але Даніель мовчав. Його погляд абсолютно порожньо сковзнув по їхніх обличчях, не затримавшись ні на мілісекунду. Його очі не сфокусувалися на фігурі начальника чи на колись привабливій колезі. Він просто дивився крізь них, ніби дверний отвір був закладений глухою цегляною стіною.

— Мікі... — знову жалібно покликав він, ігноруючи обурені вигуки Марека. Його голова різко повернулася і завмерла, коли він нарешті спіймав її силует збоку від дверей. Його плечі миттєво розслабилися. 

— Ось ти де. Я злякався. Навіщо ти відійшла?

— Даніелю, що відбувається?! — Клара підвищила голос, її очі розширилися від нерозуміння. 

— Ти нас ігноруєш?!

Даніель злегка нахилив голову до плеча, не відриваючи маніакального, немиготливого погляду від обличчя дружини. — З ким ти там розмовляєш, люба? — запитав він, здивовано кліпнувши. 

— Там хтось є в коридорі? Якийсь шум.

Марек побілів. Клара прикрила рот рукою. Вони дивилися на успішного архітектора, який зараз стояв перед ними з абсолютно порожніми, мертвими для всього світу очима, бачачи лише свою дружину. Це виглядало не як образа. Це виглядало як важкий, незворотний психіатричний розлад.

— Вибачте. Він марить. У нього сильна гарячка, — прошепотіла Мікаліна, відчуваючи, як по спині тече холодний піт.

Вона зачинила двері прямо перед їхніми приголомшеними обличчями і двічі провернула замок. За дверима запанувала тиша, а потім почулися швидкі кроки — вони пішли, забираючи з собою залишки нормального життя Даніеля. Його кар'єра в Празі була знищена. Але Мікі було байдуже на кар'єру. Її хвилювало дещо набагато страшніше.

Даніель повільно підійшов до неї. Вона не рухалася, притиснувшись спиною до холодних металевих дверей. Він простягнув руки, обійняв її за плечі і з полегшенням видихнув, уткнувшись обличчям їй у шию. 

— Ти так несподівано зникла. Не роби так більше. Мені стає дуже темно, коли ти йдеш, — прошепотів він.

Мікаліна заплющила очі. Сльози безсило покотилися по щоках. «Тобі стає дуже темно». Тепер вона точно знала, як працювала проклята магія «Еліксиру Абсолютного Фокусу». Коли Мікі була поруч, Даніель бачив її чітко і ясно. Він міг розгледіти кожну вію на її обличчі. Але все, що знаходилося за межами її силуету — стіни, меблі, інші люди, пейзаж за вікном, власні руки — зливалося для нього в розмиту, чорну пляму.

А коли вона виходила з кімнати... Даніель провалювався в абсолютну, сліпучу темряву. В ніщо. У чорну діру.

Життя перетворилося на пекло, яке неможливо було уявити навіть у найстрашніших снах. Даніель став абсолютно безпорадним без неї. Він не міг сам налити собі води, бо не бачив ні графина, ні склянки. Він не міг розігріти їжу. Коли він намагався пройти з вітальні до туалету без її супроводу, він натикався на кути, падав, перекидав стільці і розбивав коліна до крові.

Але найгіршим був його страх. Щойно Мікі виходила з його поля зору хоча б на хвилину, Даніеля охоплювала неконтрольована, тваринна паніка. Опинившись у непроглядній темряві, він починав задихатися, кричати і битися в істериці, як дитина, яку замкнули в темній шафі.

Мікаліна більше не могла нормально прийняти душ. Першого разу, коли вона зачинилася у ванній кімнаті, Даніель почав ломитися у двері з такою силою, що зірвав замок. Він кричав так несамовито, ніби його різали живцем, обдираючи нігті об дерев'яне полотно.

Відтоді вона милася з відчиненими дверима. Даніель сидів на холодній кахельній підлозі ванної кімнати, обхопивши коліна руками, і невідривно дивився на її голе тіло крізь струмені води. У його погляді не було ні грама хіть чи пристрасті. Там був лише відчайдушний, змучений страх потопельника, який вчепився у єдину рятівну колоду. Мікі стояла під гарячим душем, відчуваючи себе брудною і зґвалтованою цим важким, маніакальним поглядом, від якого неможливо було сховатися.