Частина 1. Сліди на бруківці

Прага зустріла їх дощем, який не припинявся вже третій тиждень. Мікаліна стояла біля високого, від підлоги до стелі, вікна їхньої орендованої квартири в престижному районі Віногради і дивилася, як важкі краплі стікають холодним склом, спотворюючи жовте світло вечірніх вуличних ліхтарів. Місто здавалося їй величезним, неприступним лабіринтом із темного каменю, гострих шпилів та розмитих тіней. Воно дихало вогкістю, пахло мокрим асфальтом і старовиною, ніби навмисно тримаючи її на відстані, не впускаючи у своє серце.

На відміну від Даніеля.

Для Дані це місто одразу стало своїм. Його архітектурне бюро виграло престижний європейський тендер на масштабну реставрацію старого кварталу, і переїзд сюди був для нього колосальним кроком уперед, стрибком до мрії, до якої він ішов роками. Він влився в ритм празького життя так само легко і природно, як дихав.

Мікі ж почувалася тут привидом. І найгіршим було те, що вона не мала жодних об’єктивних причин для ізоляції. Вона ретельно готувалася до цього переїзду: цілий рік до від'їзду відвідувала інтенсивні мовні курси, годинами сиділа над підручниками, слухала подкасти та вивчала складну вимову. Вона чудово володіла чеською. Мікаліна могла вільно замовити каву в місцевій «каварні», обговорити деталі оренди з власником квартири, прочитати місцеві новини або підтримати неформальну бесіду з сусідами, використовуючи правильні звороти та розуміючи їхній специфічний гумор. Мовного бар'єра не існувало. Проте ідеальне знання граматики не стало ключем до її внутрішнього спокою. Навпаки, розуміючи кожне слово, що лунало навколо, вона ще гостріше відчувала, наскільки не належить до цього світу амбітних, зайнятих людей. Її робота — ілюстрування дитячих книг на фрилансі — дозволяла їй тижнями не виходити з дому. Усе її життя, усі її емоції, її розклад і настрій тепер зводилися до однієї-єдиної осі координат. До очікування Даніеля.

— Мікі, ти ще не готова? — пролунав із глибини коридору його бадьорий, енергійний голос.

Дані вийшов до просторої вітальні, на ходу застібаючи срібні запонки на манжетах ідеально випрасуваної білосніжної сорочки. Він пахнув дорогим парфумом із нотками терпкого кедра та гіркого апельсина, його темне волосся було злегка вологим після душу, акуратно зачесаним назад. Він виглядав приголомшливо. До нестерпного ідеальним. Мікаліна мимохіть стиснула тканину своєї сукні, відчуваючи, як у грудях звично, по-зміїному ворухнувся липкий холодок тривоги.

— Майже, — тихо відповіла вона, змушуючи себе відвернутися від вікна і подивитися на нього. 
— Я... я не впевнена щодо цієї сукні. Може, вона занадто похмура? Занадто закрита для вечірки з твоїми новими колегами?

Даніель підійшов ближче, м'яко обійняв її за талію і звично притиснувся теплими губами до її скроні. 

— Ти виглядаєш розкішно. Як і завжди, — його голос був м'яким, але в ньому відчувалася та легка квапливість людини, чиї думки вже десь далеко. 

— Припини накручувати себе, люба. Це просто неформальна вечеря на честь завершення першого етапу нашого проєкту. Тип паче, я хочу похизуватися своєю красунею-дружиною перед радою директорів.

Його слова мали б заспокоїти її, огорнути відчуттям безпеки, але замість цього Мікі вловила в них легку поблажливість. «Він каже це просто так, за інерцією. Щоб я не влаштовувала сцен перед виходом», — майнула гірка, отруйна думка, пускаючи коріння у свідомості.

За годину таксі привезло їх до просторого, стильного лофту в районі Карлін, де зібралася вся богема місцевого архітектурного істеблішменту. Приміщення було залито теплим неоновим світлом, грала тиха, але ритмічна джазова музика, бездоганно одягнені офіціанти нечутно розносили на срібних тацях кришталеві келихи з дорогим шампанським. У повітрі стояв рівний, приємний гул — люди спілкувалися переважно чеською, подекуди переходячи на англійську. Мікаліна стояла біля масивної бетонної колони, механічно покручуючи в руках келих, і відчувала себе абсолютною невидимкою. Вона розуміла обривки фраз, що долинали до неї: хтось обговорював складнощі узгодження фасадів із муніципалітетом, хтось скаржився на постачальників мармуру. Це був світ, у якому їй не було місця.

Даніель же був у своїй абсолютній стихії. Мікі невідривно спостерігала за чоловіком з іншого кінця зали. Дані стояв у центрі групи впливових на вигляд людей, щось захоплено, з вогнем в очах розповідав, активно жестикулюючи. Він жартував, і люди навколо щиро сміялися. А потім Мікі помітила її.

Висока, неймовірно струнка брюнетка в смарагдовій шовковій сукні, що ідеально підкреслювала фігуру, стояла поруч із Даніелем, тримаючи келих темно-червоного вина. Вона сміялася з його жартів, злегка відхиляючись назад, оголюючи тонку білу шию, і в якийсь момент поклала свою руку з ідеальним манікюром йому на передпліччя. Лише на секунду. Легкий, майже невагомий, товариський дотик. Але для Мікаліни цей короткий жест пролунав у голові як оглушливий гарматний постріл.

Дихання миттєво перехопило, ніби хтось викачав із лофту весь кисень. Величезна кімната раптом здалася крихітною, стіни почали тиснути. Мікі вп'ялася палаючим поглядом у жінку, скануючи кожну її деталь: бездоганна осанка, впевнена, розкута посмішка, глибоке декольте, дорогі сережки, що виблискували у напівтемряві. Жінка щось сказала Даніелю чеською — її вимова була швидкою, професійною, наповненою якимись термінами, — і Дані, нахилившись трохи ближче до неї, щоб краще чути крізь музику, відповів, дивлячись прямо їй в очі з тією самою захопленою іскрою.

«Він ніколи так не дивиться на мене, коли я розповідаю про свої малюнки», — прошепотіла паніка в голові Мікі, і цей шепіт швидко перетворився на крик. 

«Вона з ним працює. Вони бачаться щодня. Вони дихають одним повітрям, вирішують спільні проблеми. У них є спільна мета. Хто для нього я? Просто хатня причепа? Зручна звичка, яку він привіз із собою з жалю, бо пообіцяв бути поруч?»

Мікаліна стиснула тонку ніжку кришталевого келиха з такою відчайдушною силою, що здавалося, скло зараз лусне і розріже їй долоню до кістки. Вона бачила, як брюнетка знову засміялася, як Даніель посміхнувся їй у відповідь тією своєю фірмовою, теплою усмішкою, яку Мікі вважала виключно своєю власністю. Їхня взаємодія виглядала настільки природною, настільки інтимною у своїй професійній невимушеності, що Мікаліна відчула реальний, гострий фізичний біль у сонячному сплетінні. Ревнощі не просто покусували її — вони розривали її зсередини тупими, іржавими іклами, отруюючи кров, перекриваючи горло спазмом.