Не той шлях...

Минуло декілька днів

Скоро комусь буде непереливки. П'ятою точкою відчуваю, що день веселим буде, як і все моє подальше майбутнє. А хіба було колись без пригод?

- Те, що ви з Лізою знову посварились, не означає, що потрібно зриватись на мені!- Кричу на Іллю і назад завалюю обличчя в подушку.

- До чого тут вона?!- Волає з коридору брат.- Я злий через те, що завдяки тобі і мені перепаде!- Ну звісно, Ксю винна в тому, що не йде на повідочку в батьків. Вже сьогодні вони повертаються з відпустки, літак через три години приземлиться в аеропорту, а я ще досі в ліжку.- Потрібно було відпочити перед важким днем і налаштуватись на атаку від батьків, а не пів ночі по Києву з Яріком гасати. Або чим ви там займаєтесь...- Далі гне свою пластинку брат, а я на його словах усміхаюсь. Ми справді пів ночі об'їзджали з хлопцем місто. Кататись по нічному Києву один кайф. Та й вчитись їздити набагато легше. Хоча і вчитись нема чому. За ці декілька днів, що минули, я майже не розлучалась з коханим, ми наче хотіли насолодитись одне одним, доки не почалась моя сімейна каторга. Їзджу я відмінно. Ловлю кайф, вбираю в себе всю енергію доріг, насолоджуюсь швидкістю та останніми тижнями літа. Емоцій стільки, що сплю, як ведмідь. Якби не брат, то і сьогоднішній рейс мами й тата проспала б.- Не спи!- Іноді мій брат верещить гірше Лізи.- Я на роботу, а потім в аеропорт, передзвоню, коли будемо їхати додому. Благаю, зустрінь нас нормально, щоб мама не бурчала.

- З хлібом-сіллю?- язвлю, адже добре уявляю, як буде спекотно скоро.

- Та хоч з оркестром!- Не перестає брат.- Я хоч поржу.

Я захихотіла, уявивши фізіономію мами на такий спектакль. Зранку самопочуття було таким собі, погода противною, ще й брат спокою не давав. Настав благословенний час, коли в будинку стало тихо, я залишилась одна. Наша робітниця зробила порядок і здула на перерву, тож декілька годин я можу веселитись одна в домі, просто як в однойменному фільмі. Без поспіху привела себе в порядок, заглянула до блогу, там почали все частіше просити нові фото з моїм мотоциклом. Подумки я записала собі пунктик, влаштувати круту фотосесію.

Що не давало мені спокою, так це мотогонки. Ілля ще цю тему не заводив, адже мені ще рано робити комусь конкуренцію. Проте я вже довгий час бачу цю картинку в своїх снах, як розсікаю повітря на швидкості, перетинаю фініш з цілим баком радості. Незбагненні відчуття і купа сивих волосків на голові Іллі, уявляю, як він переживатиме за мене. Проте рано чи пізно я уламаю своїх хлопців і матиму від них дозвіл на участь в перегонах. Від однієї думки потираю тремтячі руки. Це ж до біса страшно! Зійтися зі своїм конкурентом в дорозі, мчати по трасі, можливо, навіть робити різні маневри. Вперше буде нелегко. Але я впевнена, що така справа затягує в свій вир.

Хочеться повністю пізнати ці відчуття. А хто в нас по такому профі? У смартфоні знаходжу профіль Яріка і пишу:

"Як поживають робітники?"

Після цього Яр скаржиться на життя, яке без мене нудне. Прошу в нього консультацію про стриманість емоцій у першій участі в перегонах. Одним словом, щоб розказав, як це, що і до чого.

Пропоную йому приїхати та побалдіти зі мною ці декілька годин, доки маємо можливість. Прозвучало це інтригуюче, тож хлопець сказав, що приїде до мене на байку і послав повітряний поцілунок. Я задивилась у вікно, де було доволі вітряно надворі. Неприємна погода, рятуючись від якої я пішла робити каву, чекаючи на хлопця.

Сидячи на кухні, відчуваю, як до мене починає підбиратись стреснячок. Крутяться різні думки щодо свого майбутнього. Яким воно буде? Що буде з моїми мріями? Чи вдасться реалізувати плани попри все? Що буде зі стосунками? Сьогодні день, коли може все змінитись. Моє навчання може перекреслитись, якщо вступлю в сімейну компанію. Можу втратити все, якщо буду впертою. Життя втратить сенс, якщо рідня не прийме Яра. Зараз він потрібен мені, аби допомогти скласти докупи всі думки, які лезами ріжуть свідомість. Адже мені важко розібратись з деякими ситуаціями і виникає багато питань.

Це літо мало бути найкращим. Відпустка мала запам'ятатись назавжди. А в результаті вийшла плутанина, яку я намагалась розв'язати гулянками.

Час за думками тягнеться швидко, проте Яра все не було. Вирішую подзвонити йому, але той поза зоною. Я знову кидаю погляд у вікно, де вітер шумить так, що при одному погляді тіло пробирає холодом, і не лише надворі, а й у душі дощовий настрій. Ненавиджу таку річ, як очікування. Тому, що скільки б ти не чекав, не знатимеш, коли все закінчиться. А буря за вікном лише починається...

Проходить ще трохи часу і я, не витримуючи, набираю до Талі. Можливо вона знає, де Яр, абощо, бо в мене наросло погане передчуття. Декілька довгих гудків і я чую тремтячий голос дівчини.

- Талю, де Яр?- Одразу запитую, як чую в її голосі занепокоєння.

- Він тут... Вибач, Ксюшо, я забула, тобто зовсім не подумала, я не знаю, що робити...- Слова обірвались гучним схлипом.

- Де ти?- Ніяк не допетраю.

- В сьомій лікарні.- Звучить відлунням у голові, я відхиляю виклик. Потрібно швидко рушати, а тіло мене не слухається. Ноги підкошуються, я збираю всі сили, аби не розклеїтись, сідаю за кермо мотоцикла. З хлопцем щось сталось, я терміново маю бути поруч. Опиняюсь на дорозі, намагаюсь відкинути всі погані думки, потрібно триматись. Натискаю на газ.

Я мчу на шаленій швидкості, обганяючи автівку за автівкою. Картинка на шляху швидко змінюється, а я цього не помічаю. Навіть уваги не звертаю на те, як нещодавно не наважувалась сідати за цей мотоцикл, а зараз же мені байдуже. Думки плутаються від безвиході. Відчуваю, як зі збільшенням швидкості важко дихати. Хоч шолом надійно закритий, по очах починають текти сльози і зовсім не через вітер. Душа божеволіє, як я усвідомлюю те, що дорога мені людина зараз бореться за життя...

Він не міг так вчинити зі мною, покинути мене. Ми з ним пройшли через такі пригоди, хлопець допоміг мені подолати страх, я допомогла йому присвоїтись в рідному оточенні і... своєму серці. Його карі очі та широка усмішка завжди заманювали мене в карколомний вир подій.