Про дружбу, грифона і любов

Ця історія трапилась, коли світ був ще зовсім іншим — без ґаджетів, мобілок, ноутів та інтернету…

Мене звати Вероніка. Я була ще зовсім маленькою, коли ми з батьками оселились у гарненькому містечку нашої країни — Сонячному. Це було звичайне містечко — таке, як і багато інших: вкрите зеленими кучерями дерев. Сонячне влітку з гелікоптера нагадувало величезну зелену шевелюру. Усі будинки були значно нижчі за дерева. Тому навіть якщо хтось і виходив на дах, то не міг побачити віддалених будинків: усе закривали крони дерев. Ми жили ніби в зеленому палаці з дерев.

Сонячні промені потрапляли в наше місто лише через окремі вікна, у вигляді сонячних зайчиків, бо дерева весь час гойдалися, ніби в такт тільки їм знайомої музики.

А ще я дуже любила кататися на велосипеді. Я мала чудового стального коня, який мчав мене з одного кінця містечка в інший, а часто ми з ним вилітали й за місто — у степ.

Якось я прокинулась рано. Чомусь не спалося. Я вдягла улюблену рожевеньку сукню, сіла на велосипед і поїхала гасати містом.

Людей на вулицях було мало: в суботу вони відпочивали після напруженого робочого тижня. Я так захопилась рухом, що їхала із заплющеними очима. Їхала, відчуваючи лише вітер, що дув мені в обличчя, намагаючись розлучити із стальним другом. I в одну чудову мить мене таки скинули з велосипеда. Але це був не вітер. Білявий хлопчак із синім сяйвом в очах. Він теж був скинутий з велосипеда, як виявилося, мною. Сидів на землі, приголомшений, а поруч лежав його перекинутий велик.

— У-ух! — проскимліла я.

— Ой-йой-йой… — пробурмотів він.

— Ти вибач мені.

— Ні, це ти вибач. Я мав би дивитися, куди їду.

— Ну що, давай знайомитись? Я Вероніка.

— Марко. — Хлопчак товариськи простягнув руку. Я відповіла.

— Слухай, а давай-но кататися разом? — запропонував білявий Марко.

— А в тебе все гаразд з великом? — занепокоїлась я.

Ми одночасно оглянули своїх залізних коників.

— Усе чудово! — вигукнув Марко і випустив сонячного зайчика своєї чудової усмішки. — Їдьмо?

— Їдьмо!

І ми закрутили педалями.

Проїхали майже все містечко. Дуже втомлені, але задоволені, ми попрощалися. Домовилися зустрітися наступного ранку.

Увечері в Сонячному був дощик. Спалахували блискавки, і небо тряслося, ніби лякаючись цих спалахів. Ми з татом вимкнули світло в кімнаті і сиділи біля вікна, затамувавши подих: спостерігали за буянням стихії.

На ранок вулицями нашого містечка знову застрибали сонячні зайчики.

Ми з Марком каталися по калюжах, покриваючи одне одного бризками з голови до ніг. Ми пустували, граючись у різні ігри з велосипедами.

Наступного дня зустрілися знову. Наші зустрічі переросли у міцну веселкову дружбу.

Якось увечері Марко утаємничено попросив мене наблизитися до нього. І прошепотів на вухо те, що мене дуже зацікавило.

Я довго не могла заснути. Замріяно чекала ранку. Так хотілося швидше здійснити задумане нами.

А зранку ледь посіріло за вікном, я схопилася з постелі і заходилася швидко збиратися.

У сусідній кімнаті тихо посопували тато і мама. Ну, звісно ж, вони не знали, куди я збираюся.

Навшпиньки я вилізла з дому. День мав бути спекотний, бо вже зранку в повітрі стояла якась задуха.

Я дістала з татового зеленого гаража свого велосипеда і щодуху помчала на те місце, де ми колись з Марком зіштовхнулися і де потім зустрічалися.

Мій друг уже чекав на мене. Побачивши одне одного ми змовницьки заусміхалися.

— Ну що, ти не проговорилася батькам?

— Ні-ні! Що ти! Я нічого не казала і тихесенько сьогодні вийшла з дому.

— От і добре, — блиснув своїми синіми очима Марко.

І ми поїхали. Ми їхали і разом співали пісеньку. Це була пісенька про кохання. Ну що ми, дев'ятирічні діти, могли знати про кохання?

Виїхавши за місто, ми трохи перепочили, посидівши під розлогим дубом. Пограли кілька разів у камінь-ножиці-папір.

Потім Марко поїхав попереду, а я трохи позаду.

Ми викотилися на просторе-просторе поле. Між високими пшеницями й волошками бігла стежка. Там можна було їхати велосипедом. Мчали щодуху, аж вітер свистів нам по вухах.

Їхали довго, аж поки не скінчилося поле і не почався пухнастий від кульбаб луг. Там Марко звернув направо і перед нами постала надзвичайна картина. Ніколи раніше я не думала, що неподалік від міста є така краса.

Ми були над прірвою… Унизу шуміла велика ріка. А далі простелилися замислуваті луки, що набігали на високі гори, вершини яких були у снігових шапках. І все це немов тремтіло в ранковому тумані. Пахло свіжістю й неозорістю. У мене всередині теж щось тремтіло — якась невимовна радість.

З-за горизонту визирнув золотавий диск одвічного світила.

— Фух! Встигли!

— Надзвичайно!

Ми сиділи над прірвою і мовчали. Зовсім не хотілося говорити.

По деякому часі схопилися: батьки хвилюватимуться, треба їхати!

І знову пшеничні колоски лоскотали босі пальчики в сандаликах.

Раптом якась хмара закрила сонце. Ми з Марком опинилися в тіні.

— Бережись! — скрикнув Марко. І я побачила вгорі над собою грифона — крилате чудовисько з великими кігтями. Я не навіть встигла скрикнути, як він вхопив мене лапами за плечі і підняв у жарке повітря.

Марко швидко зреагував. Він вхопився за мене і, діставши з кишені складального ножика, почав бити грифона по лапах. Звір став кричати і відпустив мене. Ми з Марком впали на пшеницю. Добре, що з невеликої висоти. А чудовисько, страшно ревучи, полетіло геть у далеку спекотну синяву. Я впала на Марка і накрила його собою. Таким чином моє падіння виявилось менш болючим. Ми підвелися й сіли.

— Як ти? — спитав він і заходився оглядати мої плечі. Добре, що я вдягла плаття із закритими плечиками. Але рани від кігтів все одно були глибокі. Лише зараз я відчула біль.

— Ого-го! — вигукнув Марко. — Як ти з такими ранами покажешся батькам.