- Глава 1 - Ті, кого стерли.

«Це не історія про героїв. Це історія про Арканів, робота яких — не рятувати. А знищувати всі докази власного існування.»

Маревія — імперія, що ще у 1650 році була на вершині технологій, економіки та рівня життя, — була стерта з обличчя землі, наче плата за своє безтурботне існування. Чи була це кара за те, що, поки інші імперії воювали та боролися за виживання, Маревія турбувалася лише про свої землі та народ? Можливо.

Та крім цього за 500 років існування світу багато чого змінилося. Не враховуючи падіння самої великої та економічно найрозвиненішої імперії, зміни торкнулися й інших країн, назавжди змінивши фауну та природу всього світу.

Кислотні дощі? Тепер це норма. Вони стукають по дахах домів, роз'їдають старі конструкції та залишають після себе плями на всьому, чого торкаються.

Смог замість повітря? Норма.

Чорна трава замість зеленої? Так. І це теж тепер норма.

Звичайні люди давно звикли до цього. Вони навчилися жити під захисними куполами, фільтрувати воду, очищати повітря та вирощувати їжу там, де колись не вижила б навіть найвитриваліша рослина. Технології зробили життя придатним для існування.

Але не для повноцінного життя.

Зміни торкнулися не лише природи. За ці століття чотири імперії розділилися на сім країн:

Нордвалл, Форстмарк, Міральду, Кальденію, Пісковий край, Караванію та забуту навіть її власними громадянами — Маревію.

Якщо інші імперії з часом поділилися на країни через війни та катаклізми, то доля Маревії досі залишалася невідомою. Вона просто зникла. Без офіційного падіння, без чітких кордонів, без людей, які могли б розповісти, що саме там сталося.

Та ходили чутки, що хтось досі там живе.

А що щодо безсмертних?

Що ж, вони ще жили. Чи, точніше, існували.

Тільки вже не як люди, яких жахаються, а як істоти, що з'являються лише в дитячих моторошних казках.

Кажуть, Аркан приходить уночі й питає:

— Хочеш жити вічно?..

І якщо відповісти «так», то вже ніколи не прокинешся. Бо житимеш завжди — у порожньому, холодному тілі, без сну, без смерті, без тепла.

Навіки Аркан.

Навіки тиша.
 

«Безсмертні — це загроза природному порядку».

Так вирішило світове правління й стерло всі згадки про них по всьому світу.

Тепер існували лише Аркани — спеціальні підрозділи, що складалися з безсмертних. Вони виконували «чистки»: ліквідували безсмертних, які вийшли з-під контролю влади, та свідків, здатних розповісти про їхнє існування.

Їхні місії перебували поза законом та офіційними структурами. Інформація про них була суворо засекречена.

Це не історія про героїв.

Це історія про Арканів, робота яких — не рятувати.

А знищувати всі докази власного існування.

2150 рік

Столиця Кальденії — Кальдес

У місті, де всі будівлі світилися неоном, який не приносив тепла, на самій межі Кальденії стояла стара військова база — Форпост А7.

Стара бетонна конструкція, якій на вигляд було близько ста років, із металевими дверима, що, здавалося, захищали не від навколишнього світу, а від тих, хто знаходився всередині.

Високі вікна, потріскані часом, дивилися на світ крізь брудне скло.

Здавалося, час та еволюція просто обійшли це місце стороною.

Ніхто не хотів тут жити.

ДОВІДКА

* Аркани — безсмертні, які офіційно працюють на владу країни.

Тому саме сюди й поселили чотирьох безсмертних, із яких складався загін Арканів — А7.

Минуло вже два тижні від останньої місії Арканів, що мешкали в Кальдесі.
 

Бабуніч (морквошершень)

Під ногами тріщали старі дерев’яні дошки, які колись, мабуть, були підлогою. На стінах висіли облізлі шпалери з квітами, що з часом самі почали відпадати. А десь у вітальні хтось дуже голосно дратувався, бурмочучи щось собі під ніс.

Хлопець активно намагався нагодувати нову форму фауни, що еволюціонувала під впливом часу та мутацій світу.

* ДОВІДКА
Бабуніч (морквошершень) — маленький пухнастик, схожий на суміш зайця та шершня. Має м’яке жовте хутро з чорними смужками, довгі вуха, маленькі крила, як у шершня, та жало, схоже на бур, замість хвоста.

— Тихіше, Бабу. Більше ніхто не відбере твою їжу, — хлопець лагідно гладив тварину.

Його посмішка була такою ніжною, а помаранчеві очі, здавалося, світилися любов’ю до пухнастика. Він виглядав дуже молодим — років на сімнадцять. Навіть одяг лише підкреслював це: толстовка, яка явно була на нього завеликою, та шорти вище колін.

Хлопець нахилив голову ближче до пухнастика, так що каштанові пасма закрили його очі. Видно було лише добру посмішку.

Бабуніч спокійно жував моркву, навіть не підозрюючи, що ці ніжні руки ще два тижні тому розривали чиїсь горлянки. Голими руками.

— Кенджі!

Гучний голос пролунав десь позаду нього, супроводжуючись гуркотом дверей і звуком штукатурки, що посипалася просто зі стелі.

— Краще біжи!

До кімнати влетіла дівчина зі смарагдовими очима...

— Спокійніше, Хікарі. Що трапилося?

— Кайоші. Він іде сюд—

У цей момент чиясь міцна рука схопила її за плече, наче зупиняючи.

Фігура хлопця з’явилася наче з тіні.

— Слухай, Добряк з мачете, я зараз із твого «Бабуліча» суп зварю!

— Кайоші… — повільно зітхнув Кенджі. — По-перше, не розкидай свої шнури де завгодно. По-друге, відпусти Хікарі. А по-третє…
 

— А по-третє, твоя «Бабуся» з’їла Wi-Fi!