ПРОЛОГ

 «Найбільше лихо приходить не тоді, коли все гине — а тоді, коли ти залишаєшся жити серед цього лиха.» 

1650 рік, імперія Маревія — одна з чотирьох, що ділили між собою світ.
У Маревії жили на широку ногу: бали, чаювання, розкішні святкування влаштовувалися з найменшого приводу. Аристократи купались у шовках і вині, та навіть прості селяни іноді отримували запрошення на прийоми — хай і для створення красивої картинки. Так, станові різниці були, але зневаги не відчувалося. 

Три інші імперії бачили в цьому знущання: як можна танцювати, коли в інших — голод і війна? Як можна співати, коли світ інших тріщить по швах?
Але Маревію це не хвилювало. Вона дбала тільки про свої землі. 

І саме звідси починається наша історія — з гордої, затишної імперії, яка не помітила, як почався її кінець. 

                 Імператорський палац Маревії
У розкішній кімнаті, що тонула в золоті, ароматі троянд та м’якому світлі, серед оксамитів і тиші служниць, сиділа принцеса — перша й єдина донька імператорської родини. Її звали Амаґі Ріе.
Сріблясто-попелясте волосся спадало хвилями на плечі, а стара вірна фрейліна — Азумі — лагідно розчісувала його, як робила це останні сімнадцять років. Її рухи були обережні, майже священні, а в очах — ніби сум. Тільки м’яка посмішка на вустах зраджувала щиру прив’язаність до дівчини.
— Ваша Королівська Високість Ріе, вам вже сімнадцять… Ви так швидко подорослішали, — прошепотіла вона майже з материнською ніжністю.
— Так, ти маєш рацію, Азумі. Але… подивись, якою я стаю красунею! — примружилася Ріе, різко повертаючи голову. Гребінець випав з рук фрейліни.
— Ой…
— Ха-ха, — позіхнула та, не зважаючи.
— А характер, бачу, все той самий!
— А де Кейташі? Час йди до залу! Гості вже чекають… Ех, от би Хікарі хоча б на мій день народження прийшла, — зітхнула Ріе, дивлячись у дзеркало.
Раптом у двері постукали.
— Ваша Королівська Високість, ви вже готові?
— Ах! Це Кейташі! — Ріе майже підстрибнула, вискочила з крісла й поспішила до дверей. Відчинила їх повільно, ніби боялася порушити щось важливе.
Перед нею стояв Він — охоронець, що був з нею з самого народження. Темне, коротко підстрижене волосся, сірі очі, в яких, здавалося, відбивалися всі барви довколишнього світу, й статна, міцна фігура, що мовчки вселяла спокій.
— Ваша Кор... — почав він, але Ріе поклала пальці на його вуста.
— Я. Готова, — відповіла вона, зробивши витончений реверанс і закрутившись на місці.
Кейташі мовчки протягнув їй руку.
— Рушаймо, Міледі.
Ріе взяла його під руку, й повела гордо, прямуючи до урочистої зали. Там вже лунав скрипковий оркестр, а гості танцювали, чекаючи на появу іменинниці. 

— Її Королівська Високість, принцеса Ріе, прибула! — урочисто проголосив глашатай, і зал миттєво завмер.
Сукня, мов створена з туману й музики, розливалася навколо неї з кожним кроком. Сріблясте волосся злегка коливалося у повітрі, ловлячи світло люстр, а очі — яскраво-зелені, мов весняна трава — ніби світилися життям. Серед розкішного натовпу, у вирі квітів, оксамиту й світла, Ріе була схожа на фею, що випадково потрапила на бал смертних.
— Ох, Ваша Королівська Високість Ріе, — із витонченим реверансом з’явилася перед нею молодша донька герцога Аокі — Юмі.
— Рада бачити Вас у доброму здоров’ї, — її посмішка сяяла з навченою чарівністю, мовби народжена для світських балів.
— Взаємно, леді Юмі. А де ж ваша старша сестра?
«Невже вона й досі хворіє?.. Востаннє я бачила Хікарі п’ять років тому, коли навідувала їхній маєток…»
— Ох, на жаль, старша сестра досі нездужає. Але батько робить усе, що в його силах, щоб їй полегшало, — на мить у Юмі на обличчі промайнув тіньовий сум, який одразу змінився звичною приязною усмішкою.
— Це добре…
«Я так скучила за Хікарі… Скоріше б її побачити. Як вона там? Напевно, їй сумно…»


— Маєток Герцогства Аокі.
Велика кімната була схожа на всесвіт думок, які не встигли дозріти. Книжки, що лежали одна на одній, розкриті на половині. Наляпані фарбами ескізи. Дерев’яні фігурки — недорізані, недомовлені. Здавалося, мешканець цієї кімнати досі не вирішив, ким хоче бути: митцем, вченим чи просто кимось, хто лише шукає себе.
— Хаа... — втомлено позіхнула дівчина з розпатланим золотим волоссям, що спадало на плечі, як пісок з годинника. Синці під очима нагадували про безсонні ночі та ліки, що не допомагали. Але її смарагдові очі живі, мов весняне листя — все ще тягнулися до сонця. Вона сиділа біля вікна, вдивляючись у сад, у той самий кущ, де...
— Хах. — вона тихо розсміялася, прикривши вуста, побачивши знайому потилицю, що визирала з-за кущів. Каштанове волосся видавало його з головою.
— О! Хікарі! — вигукнув хлопець з кущів, радісно махаючи рукою.
— Ти що, приніс мені моє зілля здоров’я? — піддражнила вона, посміхаючись.
— Не ображай, ми з Наото над ним цілий тиждень працювали! — відповів він, вдававши ображено, але з тою звичною добротою в голосі.
— Ох, Кенджі... Знати б ще, хто такий той твій Наото, але передаю йому вдячність.
Кенджі наближався до вікна, підіймаючись на дерево з якоюсь комічною рішучістю.
— А от… — він ухопився за гілку. — Дарма ти з ним не знайома! Він, звісно, не приклад для наслідування, але вашу розмову я б послухав. — простягнув їй скляну пляшку з відваром, у якому щось золотисте грало на світлі.
Хікарі взяла її, піднесла до носа. Пахло квітами.
— Так… — вона зробила ковток і подивилася прямо йому в очі. — І чому ж ти хотів би це побачити? — нахилила голову, досліджуючи його погляд.
— Хех… бо це було б кумедно, — усміхнувся він, — він — повністю здоровий, але не радий життю, а ти — хвора, але тримаєшся за нього з усіх сил. Ви — як два протилежні береги однієї ріки.


Тим часом, на околицях міста, де ще доносився приглушений гул музики з палацу, теж вирувало свято. Повітря пахло смаженим тістом, медом та квітами. Діти бігали з вінками на головах, сміялися й водили хороводи, торговці вигукували ціни на солодощі, а селяни — наче зіткані з самої радості — співали пісень, що передавались із покоління в покоління.
— Дивно... цього року Маревія не розквітла, — прошепотіла одна жінка, дивлячись на пагорб, де щовесни мали з’явитися легендарні квітки. І хоч ці слова швидко загубилися у гомоні, серед натовпу пролунало інше ім’я: 

— Кайоши! 

Хлопець із блакитним волоссям, що стирчало в різні боки, різко озернувся, мов струмом прошитий.
— Дідусю! — він ухопив важкий дерев’яний ящик і підбіг до старого чоловіка з сивою бородою та палицею.
— Цей ящик треба доставити до палацу, — сказав дід, тримаючись за спину.
— Добре, дід... — але перш ніж той рушив, дідусь міцно схопив його за плече.
— Спершу дослухай старого!
— Щось трапилось? — озирнувся Кайоши. Його волосся, схоже на блакитний кришталь, спіймало сонячне проміння, й він на мить виглядав не по-людськи, ніби дух самого вітру.
Дід потер бороду, ніби сумніваючись, чи варто говорити:
— Кажуть, люди хворіють. А ліки — не допомагають.
— Та дідусю, люди завжди хворіють. Вони ж… люди! — буркнув Кайоши, вже обурено.
— Кайоши! — ляснув той його по потилиці. — Хвороби — це не просто проблема. Це знак! Поганий. Не недооцінюй. І будь обережним.
— Так-так, дідусю! — крикнув хлопець, уже побігши, ящик гупав об коліно. От дід, як щось почує — одразу: «чума!», «кінець світу!»...
Та тільки він це подумав — як раптом різко пригальмував. Прямо перед ним ішла людина… якщо це взагалі ще була людина.
Синя шкіра. Впалі очі. Темні круги, потріскані губи. Від неї йшов запах сухої землі, ніби вона вже була похована, але чомусь піднялася.
Кайоши не встиг і слова вимовити — до тієї вже мчався лікар. Люди почали озиратись.
Щось не так... дуже не так…
Хлопець завмер.
Слова дідуся набули ваги, якої ніколи ще не мали.
Бо саме з цього моменту почалося падіння ідеальної імперії — крах Маревії. У день, коли Імперія святкувала сімнадцятиріччя принцеси Ріе. У день, коли раз на рік розквітала головна гордість імперії — квітка Маревія.
Але цього року вона не розквітла. 

Чутки виявилися не просто правдою — вони були замало лячними.
Хвороба, що з’явилася нізвідки, мала витончену жорстокість: вона не вбивала одразу. Вона гнила. Гнила повільно. Органи — один за одним, мов під прицілом. Шкіра синіла, очі впадали, тіло худло й стискалося, але перший знак завжди був той самий — круглий, темно-фіолетовий синець посеред лоба. Немов мітка. Немов мішень.
- Її назвали Ротура.
Імперські лікарі зводили руками. Ніхто не знав, як вона передається — через кров? Дотик? Повітря? — та за пів року з моменту перших симптомів людини вже не ставало. Вижити не вдавалось нікому.
Єдине, що могли лікарі — знижувати біль. Але не довго. Ротура поверталась… і ламала з новою силою.
Та Імператор не вірив у смерть. Він вірив у силу. Він ігнорував вмовляння, сміявся з тривоги, назвав усе "звичайною застудою". А щоб довести свою впевненість — власноруч вирушив до заражених кварталів.
І більше не повернувся.
Так помер батько Ріе. Імператор Маревії. Людина, що думала, ніби стоїть понад усім. Він просто... розчинився в чумній тиші.
Принцеса не плакала. Її обличчя лишалося незворушним, як камінь, хіба що сльози мовчки котилися щоками.
— Мамо... як добре, що ти цього не бачиш… Як добре, що батько цього вже не побачить… — тихо мовила вона у темряві спальні, де колись пахло трояндами.
Тепер пахло смертью. 

Та вже через кілька днів після смерті імператора, Ріе довелося взяти Імперію в свої руки. 
Принцеса Ріе вперше сиділа на троні. 
— Закрити кордони. Ізолювати заражені райони.
— Це викличе паніку… — озвався радник.
— Паніка вже на вулицях! Ви не бачите?!
Її голос дзвенів серед гробової тиші. Їй сімнадцять. А імперія валиться. 

> Так минуло п’ять років. Із розкішної, величної Маревії залишилась лише гниюча оболонка. Вісімдесят відсотків людей знищено — хворобою, голодом, чи ножем сусіда.
Вулиці мовчали. Поля всихали. Вітри носили запах смерті, що не вивітрювався навіть дощами. Будинки стояли з вибитими вікнами й мертвими в кімнатах. Лишень свіча в темряві — остання згадка про життя. 

Мати, зірвавши з себе останнє пальто, закопувала дитину голими руками. Земля мерзла, не піддавалась. Вона ламала нігті, здирала шкіру, але копала. І коли клала холодне тіло в яму, прошепотіла крізь сльози:
— Там тобі буде краще, ніж тут. Тут... немає більше Бога. 

У найгірший момент, коли здавалося, що вже ніщо не зупинить гниття імперії, з’явився він. Не герой у сяючих обладунках, а виснажений, худий, мов тінь, чоловік у залатаному плащі. Лікар.
– Я знайшов ліки від Ротури.
Його слова злетіли в повітря, але потонули в загальній тиші. Люди не вірили. Скільки вже було таких… «рятівників»? Вони приходили, лишались на ніч, щоби зігрітись і щось поїсти — а потім зникали. Цей не відрізнявся. Втомлені містяни дивились на нього очима, в яких не лишилось навіть зневіри. Там вже була лише тиша перед смертю.
Та він не здався.
Він підійшов до старої хати, де лежав  юнак, що вже майже не дихав — шкіра бліда, під очима фіолетові тіні, на чолі — фатальна мітка хвороби. Лікар схилився, дістав флягу, запах якої був дивно квітковим, і змусив хлопця випити кілька ковтків.
Через кілька годин юнак відкрив очі.
— Це чудо! — пролунало вперше.
— Він живий! — і вже натовп тиснувся ближче. Хтось простягав гроші, хтось їжу, інші падали навколішки.
Але лікар нічого не брав.
— Він що, святий?! — скрикнула жінка з дитиною.
— Невже імперія знову розквітне?! — вигукнув чоловік зі сльозами.
Черги ставали довшими. Хтось приходив з останньою надією, хтось — з ревною вірою. Ліки дійшли й до палацу. Та імперія мала давно засвоїти одне: ніщо не приходить без ціни.
Ліки дійсно рятували — але не всіх. Ті, кому щастило, прокидались ніби після довгого сну. Та інші…
Інші помирали швидше, ніж хвороба би сама їх забрала.
Їхні тіла горіли в печах, які не встигали остигати.
— Це отрута! — кричали одні.
— Це воля богів! — відповідали інші.
Для одних він став богом. Для інших — палачем у білому одязі.
Імперія, що ледве дихала, раптом зрушила з місця. Хтось почав обробляти землю, хтось будував захист навколо сіл. Та щойно з’явилася надія, прийшло нове жахіття.
Поля — хворі.
Тварини — змінені.
Звичайні барани раптом виростили зайві роги, їхня шерсть стала зеленою. Курчата не росли, корови божеволіли. Земля була не просто втомленою — вона була зіпсованою.
— Ми не зможемо вижити тут… — шепотіли вголос.
— Це місце прокляте.
Імперія, що ледве відчула подих життя, втратила його вдруге. Та цього разу — сама від себе.
Жителі почали тікати. Вони покидали свої домівки, свої могили, свою історію. Тікали у три інші імперії, що ще залишились.
А там... їх зустріли з ненавистю.
> Ті, що вижили, стали вигнанцями.
Ті, що померли — залишились вдома. 

- Спочатку їх приймали з відкритими обіймами — давали дах над головою, ділилися останнім шматком хліба. Але минуло пів року, і щось у повітрі змінилося. 
Ті, хто вижив, стали немов живими годинниками смерті — на них дивилися, як на сповільнені бомби, що можуть вибухнути в будь-який момент. Люди трьох імперій піднімали крики й відганяли маревійців з вигуками:
— З вами щось не те! Ви ще хворі, і ми — наступні!
Каміння летіло в плечі, у спини, у вже поранені долі. Вулицями неслись прокльони. Пальці тикали в обличчя. В кращому випадку — мовчазна відраза, в гіршому — побоїща. 
Імператори лише відмахувалися, безпорадно киваючи: 

 — Ви не допомагали нам у світлі часи, тож у темні не чекайте допомоги. 

Ті, що на мить здалися врятованими, піднімалися, мов птахи, тільки щоб невдовзі впасти, розбитись і забутись. 

Люди з інших імперій об’єднувалися у жорстокі зграї, що ніби для розваги полювали на вилікуваних маревійців. Вони оточували своїх жертв, знущалися й катували, перетворюючи страх на свою розвагу. Чутки про катування ширилися, як отрута. 

В одній із таких сутичок, хлопчика з болотяними зеленими очима схопили й насадили на вила. Його тіло пробили гострі зубці, і навколо почулися реготи — мовляв, на одного менше. Але коли хлопець упав, задихаючись і розплющуючи очі, сміх затих. Замість страху його очі палахкотіли люттю — рана зникла, а на сорочці лишились лише сліди розірваної тканини.
Він піднявся, кривавий, з розпатланим волоссям, і безжально кинувся в бій. Його удари були сокирою, розривали шкіру й кістки ворогів, а земля під ногами заливалася їхньою кров’ю. Кожен рух — вибух дикої люті, кожен удар — смертоносний вирок.
Кров покривала його обличчя, стікала з пальців, розмазувалась по одягу — але це вже не його кров. Це була кров ворогів, що падали один за одним.
Лише коли останній упав, а світанок ледве пробивався крізь кіптяваві хмари, він повільно сів на холодну землю, руки тремтіли, а серце шалено билося в грудях. Кожен подих — це біль, кожен рух — наче крик його зраненої плоті. Очі, що ще кілька хвилин тому палахкотіли люттю, тепер дивилися в порожнечу, намагаючись усвідомити те, що відбулося.
— Я... не вмер... — голос хрипів, ніби його  слова лізли крізь товщу розбитого тіла. — Мене... вбивали... — він затулив обличчя руками, намагаючись заглушити той біль, що бив у кожну жилку. — П’ять... десять разів... — німі літери вислизали крізь зуби, розбиваючись на шматки, — але я... живий.
Тіло пульсувало, кров стискалася в жилах, наче шалена буря, і рани, що ще недавно кровоточили, тепер дивним чином загоювалися, залишаючи по собі лише ниючий спогад.
Він повільно підняв голову, і в його зелених очах, де ще недавно світився страх, тепер заграла щось зовсім інше — холодна рішучість і тиха, ледь відчутна іскра надії.
— Здається... — прошепотів він, голосом, наповненим і жахом, і здивуванням одночасно, — я... безсмертний.
Мить тиші, наповнена лише його важким диханням, і світ навколо ніби зупинився, немов боючись порушити цей магічний момент — народження чогось нового, страшного й невідворотного. 

Час минав, і за роки такого життя люди Маревії точно дізналися, що вони — безсмертні. Спочатку вони лише виживали, тихо, з болем, втрачаючи себе з кожним новим побоєм, кожною відмовою в їжі, кожним плювком у спину. Але потім щось зламалося. Страх, що скував їхні душі, перетворився на лють. І тоді почалася помста.
Вони не кричали, не вимагали справедливості — вони просто приходили. Тихо. Без попередження. Так почали з’являтися загони Безсмертних — згорьованих і спотворених світом істот, які вже не вважали себе людьми. Вони знищували все, що видавалося їм гнилим, жорстоким, чужим. Вони палили села, вирізали міста, топтали спогади.
І тільки тоді імператори трьох інших імперій, які роками мовчки спостерігали, як їх народ знущається над маревійцями, раптово отямилися. Раніше вони лише відвертали погляд, але тепер — боялися. Бо тінь, яку вони самі виростили, повернулася по них.
Та було пізно.
Безсмертні вже не питали дозволу. 

Імператори кидали військо за військом. Спочатку — досвідчених лицарів. Потім — обраних героїв, надію держав. А коли тіла перестали повертатися — почали кидати простих селян, озброєних лопатами та страхом. Людське м’ясо проти безсмертної люті. І це не була війна. Це була м'ясорубка.
Тіла звичайних людей лежали, згорнуті в безликі купи, а загін Безсмертних крокував далі. Хтось сміявся, хтось мовчав. Але найстрашнішими були ті, що плакали. Вони не вбивали зі зла — вони вбивали, бо інакше вже не вміли. Їх так навчило життя.
Один імператор під час таємної ради прошепотів:
— Ми породили чудовисько… і самі ж дали йому ім’я.
Так і з’явився новий страх — страх перед тими, хто пережив найгірше. Тими, кого не вбила хвороба, холод чи людська жорстокість. Їх не спиниш наказом, не зупиниш кулями. Вони не мстилися — вони відповідали.
Тоді імператори зробили останню спробу: створити власний загін безсмертних, здатних контролювати ситуацію. Та всі, хто міг стати частиною цього загону… відмовлялись.
Тим часом загони безсмертним з Маревії лише росли. 

 Чутки про створення загонів безсмертних, які прагнули жити мирно, під сонцем, як колись у Маревії, повільно розповзалися світом — і врешті дійшли до дівчини з золотим волоссям. Вона сиділа у своїй тіні, далеко від битв і галасу, коли ця фраза зачепила її, мов голка в серце.
— Що значить жити "під сонцем"? — прошепотіла вона, наче ніколи не виходила назовні. 
У її світі не було сонця — лише стерильні стіни, приглушене світло й нескінченне мовчання. І тому ця проста фраза звучала як обіцянка чогось більшого. Чогось живого. Справжнього.
Не вагаючись, вона приєдналась до загону безсмертних, що звався «Ехо». В її уяві це було братство світла, справедливості, свободи. Вона мріяла про тишу полів, про лагідне тепло на щоках, про щасливі голоси навколо — життя без страху, без принижень, без ланцюгів.
Але її уявлення розлетілися на друзки при першому ж зіткненні з реальністю. Жити під сонцем? Це не був мир. Це були засідки, зради, запах пороху, попелу й крові. Це були очі, що бачили занадто багато, і руки, що більше не тремтіли, коли стискали зброю. Загін «Ехо» не ніс сонце — він ніс відповідь.
Вона зрозуміла: те, що обпікає — це не завжди світло. Іноді це просто вогонь війни, замаскований під надію.
Коли дівчина дізналась їхні справжні наміри, щось у ній зламалося. Все виявилось простішим, аніж вона собі уявляла: цей загін не ніс світло, не боровся за рівність — він мстився. Їхня “справедливість” була кривавою. Вони знищували всіх, хто колись зневажливо глянув на маревійця. Не розбирали, не слухали, не жаліючи. Вирізали — дорослих, дітей, старих. Без жалю. Без вибачень.
У ту мить, коли вона усвідомила, куди потрапила, в її грудях наче щось спалахнуло. Живе, дикe, невідоме — світло, що блимало в такт її рухам, світло, що було в ній.
Вона ніби втратила контакт із реальністю — навколо був туман, але всередині народжувалася сила. Дівчина не кричала. Вона просто… знала. Що мусить розібратись із цим загоном. З тими, хто стояв поряд. І, головне — дізнатись, хто створив усе це.
Бо це було не “життя під сонцем”. Це було щось інше. Темніше.
Безсмертні навколо ніби відчули її наміри — щось змінилось у повітрі. Вони дивились на неї, як хижаки перед стрибком: мовчки, зосереджено, з ледь помітною насолодою в очах. Вони чекали. Готові зірватися будь-якої миті.
А вона… була не з ними. Вона була наче в трансі — її рухи стали несвідомими, точними, наче тіло саме знало, що робити. Сила виривалася назовні, з кожним кроком світло навколо ставало яскравішим, блискало в її зіницях.
Вона знищувала все на шляху, не думаючи, не зупиняючись. Перед очима миготіли обличчя — не ворогів, не вбивць — жертв. Очі тих, кого загін “Ехо” стер із лиця землі. Їхнє мовчазне “чому?” било болючіше за будь-який меч.
Коли вона нарешті прийшла до тями, руки тремтіли, дихання рвалось на частини — вона стояла перед ним.
Перед ним.
Головним.
Тим, хто все це почав. Автором загону. Автором цього кошмару.
Його очі — темно-зелені, болотяні. Погляд важкий, затягувальний, небезпечний.
— Добре, ти поклала мій загін на лопатки. Що далі? Вони безсмертні. Встануть за п’ятнадцять хвилин, — він говорив холодно, наче хижак, що вже оцінив жертву.
— То це ти головний? Той, хто спускав з рук усі ці вбивства? Той, хто виправдовувався: «Вони спалили мій човен, тож я спалю їхній порт»?
— Вона стояла, здавалося, на останньому подиху, але голос її був твердим, погляд — упертим. Вона вже не боялась. Вона мала що сказати.
— Поетеса? — він тихо пирхнув. — Я б теж міг бути таким. Але ти не зрозумієш. Ми наче живемо в різних світах.
— Він розвернувся, мовби втратив інтерес, і пішов повз неї.
Але вона швидко схопила його за плече. Різко. Міцно.
— Можливо, я й поетеса, але така, що надере тобі зад, як твоя мама — з виховною метою, — прошипіла вона.
На мить він застиг.
І коли обернувся — в його очах щось змінилось. Тепер він бачив у ній не дитину. А загрозу. Справжню. Можливо навіть… рівну.
— Обережно, — він наблизився. — Ти нариваєшся.
Він узяв її підборіддя в долоню, підняв його — не грубо, але твердо. Її дихання сплуталося. Вони стояли впритул. І в ній щось загорілося — не страх, а дивне відлуння сили.
— Люди, яких вони вбивали… вони не могли захиститися. Вони просто боялися. Вони були живі, — прошепотіла вона, намагаючись відвернутись, але його пальці ще міцніше стиснули її обличчя.
— Вони. Знущались. Над. Нами. — кожне слово було, як цвях у стіну.
— І що тепер? Мстишся, поки не залишиться нікого? Чи слухаєш тільки себе? — різко крикнула вона і вдарила коліном під ребра.
Він відпустив. Очі запалали люттю.
І все закрутилось.