20. Страшна знахідка

Настя

Надворі насувається гроза. Небо розривають темні хмари, які важко й низько пливуть над верхівками гірських сосен. Десь зовсім поруч чути глухий гуркіт, наче сама земля здригається, а вітер приносить запах вологи й мокрої хвої. Світ навколо стає темнішим, і важко зрозуміти, чи вже вечір, чи просто хмари затулили сонце.

Ми стоїмо на веранді, усі дивляться вдалечінь на стіну дощу, яка стрімко наближається. Вода вдаряє по деревах, по даху сусіднього будиночка, і здається, що за кілька хвилин злива накриє і нас.

Раптом відчиняються двері, і всередину заходить пара. Чоловік років п’ятдесяти, високий, з коротко стриженою сивиною, тримає в руці велику чорну парасольку і поряд з ним молода жінка, вагітна, з пофарбованим в яскравий колір волоссям і спокійними темними очима. Вони виглядають стурбованими, але намагаються усміхатися.

— Я Юліан Хмельницький, а це — моя дружина Лариса і Лариса, — промовляє чоловік. — Мешкаємо в сусідньому котеджі, але він нижче. Власник бази попередив, що під час зливи територію нашого будиночку може підтопити, тому радив тимчасово перебратися сюди.

Їхні слова сприймаються природно, хоча в мені з’являється якась невизначена тривога. Ми з Арсеном зголошуємося показати їм вільний номер, просторий і світлий, із чистою постіллю й широким вікном, що виходить у сад. Лариса вдячно усміхається, лагідно погладжуючи живіт, а Юліан стискає мою руку трохи довше, ніж треба, і дивиться прямим, уважним поглядом.

Повертаючись у наш номер, я ловлю себе на думці, що їхня поява ніби розірвала атмосферу спокійного вечора. Хмари стають ще чорнішими, а небо рве блискавка, освітлюючи коридор.

Арсен зупиняється біля дверей.
— Я забув дещо сказати Івану, — каже він швидко. — Зараз повернуся.

Його кроки віддаляються, і мене огортає тиша. Лише гучний шум дощу, що вже хльостає по вікнах, і розтягнуте в часі відлуння грому.  Згадую, що якщо між блискавкою і громом проминає час, то значить, епіцентр грози десь далі. Підходжу ближче до скла, долонею торкаюся холодної поверхні, за якою світ перетворюється на хаотичний потік води.

І раптом помічаю щось дивне. Внизу, біля кам’яної доріжки, серед калюж і мокрої трави видніється якась біла пляма. Спершу я думаю, що це вітром зірвало фіранку чи хтось забув одяг на галявині, але з кожною секундою тривога посилюється, я й сама не знаю, чому ця річ внизу так непокоїть мене. 

Я напружую зір і бачу жінку. Вона нерухома, розкинула руки, а руде волосся розстелилося по землі, виблискуючи під дощем. Світла сукня прилипла до її тіла, і на ній, здається, видно кров… Блискавка розриває небо, заливаючи все навколо примарним світлом. 

Моє серце завмирає. Я впізнаю цю жінку. Це Лілія.

Кров холоне в жилах. Я не вірю, не хочу вірити,  переконую себе, що це просто гра моєї уяви, міцно заплющую очі, а потім розплющую їх знову, але безвільно розкинута по землі постать не зникає, навіть крізь стіну дощу вона  видається мені занадто реальною.

Я вдихаю на повні груди, але повітря раптово стає тісним і важким, наче гроза увірвалася й сюди, просто в мої легені.

“Їй погано, вона втратила свідомість, — думаю я. — Треба допомогти!” 

Але поки я відчиняю двері і виходжу в коридор, мені стає страшно, я вся тремчу. Та кров на її сукні… Непорушно розкинуті руки, довге волосся, що мокло під дощем… Ця картина , здається, назавжди  закарбувалася у темряві моїх заплющених повік, і я думаю, що щоночі буду бачити мертву Лілю уві сні…

***

Я вискакую в коридор, ледве стримуючи крик, серце гупає так сильно, що мені здається, його чують усі навколо. Знову лунає удар грому, такий сильний, що світло змигує,, мене переповнює паніка — раптом зараз стане зовсім темно, що я тоді робитиму? Раптом двері навпроти різко прочиняються, і в щілину визирають Валентин з Сонею. Вони обоє виглядають розгублено, очі розширені.

— Надворі! — зривається з моїх вуст, і голос звучить хрипко, наче я кричала цілу ніч. — Ліля лежить на землі, їй стало зле!

Не питаючи нічого, вони кидаються за мною, сходами вниз, крізь важке повітря, де відчувається запах вогкості й дощу, що просочується навіть сюди. Ми вибігаємо у двір. Холодні краплі дощу вдаряють по моєму обличчю, волосся миттєво прилипає до щік. Небо низьке й тягуче, хмари розлили надворі сірий морок.

Там, у калюжах і темряві, вже стоять двоє — Іван і Арсен. Вони мокрі до нитки, обличчя блищать від води. Чому вони тут, надворі?

 — Там Ліля, — я дивлюся на Арсена. 

 — Так, ми чули шум, — відгукується він. — Здається, вона впала з балкону…

Ми всі разом йдемо до того місця, де темна пляма землі відбиває слабке світло ліхтаря. Ліля лежить на спині, її сукня прилипла до тіла, волосся розкидане по калюжі. Від цього видовища я вся починаю тремтіти, хоча дощ зовсім не холодний.

Соня падає на коліна поруч, нахиляється, бере Лілю за руку. Її пальці тремтять, вона торкається до зап’ястка, шукає пульс. Мовчання ріже слух. Я чую лише удари власного серця та якесь монотонне цокотіння води по металевому даху.

Іван нахиляється ближче, уважно дивиться на Лілю. Його голос низький і різкий:
— Здається, у неї черепно-мозкова травма… голова розбита.

 — Треба викликати “швидку”! — вигукую я. — В кого є телефон?

Чоловіки переглядаються між собою, але ніхто навіть не робить спроби подзвонити. Соня торкається шиї Лілі, довше затримує руку. Потім повільно відводить пальці, і з її очей переливається через край паніка. 

— Вона померла, — каже вона тихо, її голос зривається. — Пульсу немає…

 — Блін, може, щось можна зробити, штучне дихання… — бурмоче Іван. 

І знову всі переглядаються, але ніхто не спішить проводити реанімацію. Та й зрозуміло, що ніяке штучне дихання не допоможе — очі Лілі широко розкриті, між повіками набирається дощова вода і стікає по щоках. Це виглядає до біса моторошно, немов вона мертва продовжує плакати. 

Мої руки мимоволі стискаються в кулаки, я відчуваю, як нігті впиваються в шкіру, ранячи її до крові. Хочеться кричати на них усіх: “Чому ви мовчите? Робіть щось, викликайте лікарів!” Але я тупо мовчу. Піднімаю погляд від Лілії на Валентина, який так само як і я мовчки стовбичить над її тілом. . І раптом помічаю на його обличчі  вираз, що зовсім не схожий на розпач чи біль. Це ледь помітне полегшення, тінь усмішки, яку він намагається сховати. Мені здається, що я помиляюся, але від цього стає ще моторошніше…