19. Затишшя перед бурею

Настя

Я прокидаюся від теплого подиху Арсена на моїй щоці. Мені здається, що ще трохи — і я розтану в цих обіймах, ніби в них немає меж, ні початку, ні кінця. Його рука лежить на моїй талії, міцна, тепла, така рідна вже, ніби я завжди спала так — у безпеці,  з відчуттям захищеності і турботи. Я обережно повертаюся до нього обличчям і бачу його ще сонні риси — злегка зім’яте волосся, трохи насуплені брови, але навіть у сні він виглядає мужнім. Усмішка сама з’являється на моїх вустах, і я думаю, як же я могла колись жити без цього відчуття… Без цих обіймів, без сильної руки на своїй талії… Дивно, я вже доросла жінка, маю дитину, але ще ніколи не прокидалася разом із чоловіком. Це в мене вперше…

Я обережно торкаюся пальцями його плеча, гладжу теплу шкіру, і він ворушиться, розплющує очі й дивиться прямо на мене. Цей погляд розсіює рештки тривожних снів, які я не пам’ятаю, просто відчуваю — щось снилося, але зараз воно зникає, мов туман під першими променями сонця. Він цілує мене в скроню, і я відчуваю себе тією жінкою, яку ніхто не наважиться знову зробити самотньою.

Ми піднімаємося разом, і я, все ще трохи ніяковіючи, спускаюся поруч із ним до їдальні. На столі вже розставлений сніданок, звичний запах кави змішується з ароматом свіжоспечених булочок. За столом усі в гарному настрої — сміх, легкі жарти, жодної напруги, яка ще недавно витала між нами. І тільки одна порожня тарілка привертає увагу.

— Ліля сказала, що в неї мігрень, — озивається Соня, наливаючи собі чай. — Я кликала її, а вона відповіла через двері, що залишиться в номері, хоче полежати в темряві.

Я краєм ока помічаю, як у багатьох присутніх з’являються вирази полегшення на обличчях. Певно, і в мене теж. Атмосфера без неї інша, світліша, наче й справді легше дихається. Я сама відчуваю цей несподіваний ковток свободи й ледь помітно всміхаюся чашці з кавою.

— Дивна погода, — лагідно каже Тіна, підсовуючи до себе тарілку з фруктами. — Небо таке чисте, жодної хмаринки, ніби сам світ завмер. Навіть гілочка не ворухнеться…

— Ага, — Іван гортає стрічку телефону — А в прогнозі на вечір гроза, сильна злива. Знаєте, кажуть: перед бурею завжди буває затишшя.

Ці слова чомусь відлунюють у мені тривогою. Наче щось попереджає: не варто надто розслаблятися, бо світ може знову хитнутися й упасти. 

Та я тут же повертаюся до Арсена. Його рука під столом торкається моєї, непомітно, але так, що в одну мить уся тривога розчиняється. Я дивлюся на нього, і мені здається, що навіть якщо гроза справді прийде, вона омине нас, бо є він, і з ним мені нічого не загрожує. Усе добре. І буде добре.

Але десь у глибині мене, там, де слова не мають влади, залишається якесь тривожне передчуття. Наче неприємний сон, який я не запам’ятала, не розвіявся повністю з пробудженням. Наче справжня буря ще тільки збирається на обрії, і те, що ми відчуваємо зараз, — лише короткий промінь сонця перед темрявою…

Арсен

— …і тоді Валік підходить до сітки і нахабно так заявяє капітану суперників: “Якщо ти зараз приймеш подачу, то я пробіжу без штанів навколо стадіону”, — під гучний регіт самого Валентина розповідає Іван. — І що ти думаєш, Настю? — він довірливо схиляється до моєї нареченої і загадково понижує голос.

Настя хитає головою, показуючи, що жодних ідей в неї немає. Говорити вона не може вже через сміх, що навіть дихання їй збив. А я милуюся нею, такою веселою і життєрадісною, з іскорками в очах, від яких в мене перехоплює подих.

— Він таки пробіг навколо стадіону! — Іван теж регоче, витираючи сльози. — В цих своїх трусах в мультяшних Месниках з щитом Капітана Америки просто на…

— Досить! — Валик вже червоний, мов буряк, але теж регоче, ніби навіжений. — Борг честі є борг честі, та й звідки я знав, що той хлоп — капітан міської волейбольної збірної? В нього ж на лобі не написано було…

Настя регоче, озирнувшись на мене. На серці стає так тепло-тепло… Вона шукає мене поглядом в момент, коли їй весело, коли їй добре… Невже це насправді? Ми усі тут, майже усі. Окрім Наталі і Лілі… І якщо Наталя вже в кращому світі, то Ліля… Краще б їй було сюди не приїздити. Без неї увесь цей сонячно-безвітряний день проходить так тихо і спокійно, в такій дружній атмосфері, від якої усмішка не злітає з мого обличчя.

Мені давно не було так добре. Ми сидимо на ганку, травимо історії зі спільного минулого. І навіть присутність Єгора тут же не дратує. Він собі сидить в кріслі, потягує темне пиво. Як і Устина, він майже весь час мовчить, але час від часу, коли Іван звертається до нього, відповідає. Навіть пригадав, як перед випускним його назначили головним по декораціях, і вони з Іваном усю ніч шукали в місті ромашки, а в результаті поїхали до Єгора на дачу і там накосили на сусідньому полі цілий оберемок польових квітів. Я цього епізоду нашої шкільної історії не знав, але добре пам’ятав, який неймовірний аромат стояв в актовому залі від величезних букетів, що виглядали так, наче у відро — жодна ваза не могла вмістити цю красу — впхали шматочки поля.

— Що б ти знав про честь, Валіку? — чується з темряви дверного прорізу, і ми усі здригаємося від несподіванки.

— Ліля? — Соня, що сидить ближче до дверей, впізнає нашу однокласницю, трішки здивовано озирається на нас усіх. — Ти смієшся? Отак налякати людей!

— Наче примара, — киває Артурова дівчина і горнеться до Артура.

— Примара тут одна, — огризається Ліля і виступає під світло ліхтарів.

Вона надто бліда, і під очима пролягли темні кола. Схоже, мігрень не минулася. З деяким жалем питаю в неї:

— Голова й досі не пройшла? Ми заважаємо, так? Вибач…

Та вона перебиває, не дослухавши моєї спроби бути чемним до кінця.

— Усім своїм існуванням, паразити, усім своїм існуванням! Краще б замість тієї твоєї квочки Наталки повимерли ви усі, як ті трикляті динозаври!

В мене перехоплює подих. Краєм ока бачу, як загрозливо підводиться зі свого крісла Єгор, як шоковано затуляє рота Соня. Набираю в груди повітря, аби сказати їй щось образливе, щось зле. Але мене випереджає Настя. Вона просто мовчки встає і з видимим задоволенням заліплює Лільці ляпаса, з усієї сили. В Лілі аж голова сіпнулась.