18. “Я не пошкодую…”

Лілія. Двадцять років тому

У класі пахне пилом і крейдою, потом і брудним взуттям, і цей запах чомусь дратує мене ще більше, ніж завжди. Стільці риплять, коли хлопці відсувають їх, дівчата перешіптуються, ховаючи усмішки. Я сиджу посередині, спершись ліктем на парту, і дивлюся, як Устина метушиться біля дошки, протираючи її. Вона знову намагається зробити вигляд, що її тут немає, але я бачу — плечі у неї опущені, як у тієї вівці, що завжди стоїть осторонь отари. І чому ж усі досі не зрозуміли, яка вона насправді? Вічна ябеда, стукачка, готова продати будь-кого за крихту уваги вчительки.

Я пам’ятаю, як у початковій школі плюнула їй у компот і змусила випити. Її тремтячі руки, розширені очі, ця вічна провина на обличчі. З того часу я знала: вона народжена, аби бути мішенню.

Сьогодні я вирішила, що настав час показати їй її місце. Устина ( це ж якими дурбеликами треба було бути її батькам, щоб дати донечці ім’я, як у старої баби!) ніколи не зізнається, але саме вона побігла до класної керівнички й настукала, що ми всі втекли з англійської. І хто постраждав найбільше? Я. Бо всі знають: якби не я, ніхто навіть не подумав би про таке.

— Ну що, ябедо, — кажу я голосно, так, щоб усі замовкли. — Чого стоїш? Відробляй свою провину.

Вона завмирає, дивиться на мене так, ніби не розуміє. Її витягнуте обличчя стає ще безпораднішим, губи тремтять.

— Роздягайся, — повторюю повільно, насолоджуючись кожним словом. — До білизни. Тут, перед усіма.

Шепіт проходить класом. Хтось захихотів, хтось відсторонено дивиться у вікно. А вона стоїть, мовчить. Я підводжусь, підходжу ближче. Вона тремтить, як гілка на вітрі. І тоді я простягаю руку до ґудзика на її кофтині. Вона навіть не чинить опору, лише ковтає повітря. Ця покірність злить мене ще сильніше.

Я розстібаю перший ґудзик, другий. Вона червоніє, опускає очі. І саме в цю мить позаду лунає голос Єгора.

— Яка ж ти падлюка!

Я різко озираюся. Він стоїть, стиснувши кулаки, щелепи напружені. І перш ніж я встигаю щось відповісти, він бере Устину за руку і виводить її з класу.

Моє тіло горить від злості. Серце гупає в скронях. Як він смів? Як посмів стати на її бік? Він мав би бачити, хто я, розуміти, що я керую цим класом, що мої правила — єдині, які важать. А замість цього він вибрав її. Її!

Я повертаюся на місце й відчуваю, як усередині росте холодна крижана лють. Це не закінчення, це тільки початок. Вона ще пошкодує, що дозволила йому втрутитися. А він… Він заплатить подвійно. Бо зраджувати мене — небезпечно.

Я знаю, що правда завжди на моєму боці. Бо хто, як не я, вартий бути першою, сильною, непорушною? Вівці потрібен пастух, а зраднику — кара. І я обов’язково знайду спосіб, аби вони обидва зрозуміли: від Лілії не відвертаються без наслідків.

Я усміхаюся самій собі й відчуваю, як темна рішучість заповнює мене до краю. Це тільки початок гри…

 Арсен

З гір здіймається вітер, він хитає верхівки смерек, які туляться до освітлених алей пансіонату, ніби в пошуках тепла. Від води тягне колючою прохолодою, яка пробирає до кісток навіть мене. Що вже казати про Настю, яка просто тремтить поруч зі мною. Змерзла зовсім, напевно…

Трішки пришвидшую крок, аби скоріше дістатися тепла кімнати. Настя нижча за мене майже на голову, відстає, тому тримаю її руку у своїй, веду її до будинку. Ми мовчимо, я не знаю, що сказати, а Настя… Здається, лише мовчання не дає її зубам клацати від холоду. Бідолашна… Гуляла кілька годин, аби не заважати мені працювати. А я теж егоїст, міг би й простежити за нею. Сам же привіз її сюди, грати роль моєї нареченої, от тільки щось гра вийшла з-під контролю.

Тримаючи її руку, я мовчу і згадую поцілунок минулої ночі. Що найшло на мене? Чому я дозволив собі втратити голову і переступити цю межу? Ми ж домовились, що все лише фіктивно, що вона стане сурогатною мамою нашої з Наталею дитини, яка лише вдаватиме мою дружину, аби майбутнє дитя не відчувало себе не таким, як інші. То чому, дідько його вхопи, я не можу викинути з голови смак Настиних губ, їхню ніжність і чуттєвість?

Ледь стримуюся, аби не застогнати вголос від злості на себе і власної безпорадності. Заплутуюся у власних ногах і мало не падаю носом в доріжку. Дурна ідея: вести в темряві за собою дівчину і параллельно гризти самого себе. Так недовго й ноги переламати,зовсім по-дурному і по-дитячому.

Я навіть встигаю змиритися із втратою власної гідності в Настиних очах, але моє падіння раптом зупиняє саме Настя. Смикає мене на себе, надивовижу сильно, як для такої тендітної дівчини, так, що мене аж розвертає до неї обличчям.

Ми стоїмо і дивимося одне на одного, ніби вперше. Я так точно вперше дивлюся на неї і бачу щось більше, ніж дівчину, схожу на мою покійну дружину, яка опинилася в скрутному становищі. Я бачу молоду сильну жінку з розкішним золотавим волоссям, що заманливо блищить під світлом місяця. Жінку, яку не зламали життєві труднощі, і яка лишається життєрадісною і чуйною, незважаючи на ті умови і те оточення, в яких вона виросла. Жінку, яку я страшенно хочу знову поцілувати…

— Ти цілий? — її голос неочікувано глибокий і чуттєвий, викликає в мене тремтіння.

Горло пересихає, коли я відповідаю так само тихо, як і вона:

— Так… Дякую, в тебе реакція просто… Просто фантастична…

Вона посміхається, трішки ніяково, ніби соромиться мого компліменту. А я не можу відвести погляду від її губ, стою і дивлюся, як вони волого блищать у світлі місяця, що знову виринув з-за хмар, які бог зна звідки взялися на небі.

— Злата постійно в якусь халепу лізе, щойно навчилася ходити, тому я вже натренована ловити людей, які заплуталися у власних ногах, — вона тихо сміється.

Сенс слів, які  чую, вислизає від мене. Ніч, дівчина поряд, мінливе срібне світло, що робить її погляд гіпнотичним. І занадто відчутна близькість її тіла поряд…

— Тобі вже не холодно? — питання виривається саме по собі, я майже не розумію, що я несу.