17. У нічному парку

Іван. Двадцять років тому

Я завжди був «правильним». Гарні оцінки, олімпіади, активи, шкільні лінійки, виступи на святах — здавалося, моє життя складене за чітким планом. Класний керівник жартує, що я «ідеальний зразок для буклету про нашу школу». Але всередині я давно розумію: правильність не завжди рятує від того, що хочеться по-справжньому.

Того дня ми допізна залишилися на підготовці до випускного. Усі вже розійшлися, у коридорах глухо, тільки луна моїх кроків відбивається від холодної плитки. Виходжу до роздягальні, і раптом чую тихе, рване схлипування. Воно настільки неочікуване в цій тиші, що я зупиняюся.

Я обережно зазираю всередину. На лавці, стиснувши коліна, сидить Ліля. Її довге  волосся падає на обличчя, плечі ледь здригаються. На підлогу впала хустинка з вишитими квітами, поряд — недбало кинута сумка.

— Лілю… — кличу тихо, щоб не налякати.

Вона підводить голову, і я бачу почервонілі очі, вії злиплися від сліз.

— Все нормально, — шепоче, але голос зривається.

Я сідаю поруч, і дерев’яна лавка тихо скрипить під нашою вагою. Запах її парфумів змішується з вогким ароматом спортивних курток, що висять над нами.

— Що сталося? — питаю, хоча здогадуюся.

Вона відводить погляд.
— Арсен… Він… — пауза. Вона вдихає, немов намагається викинути слово з повітрям. — Він тепер з Наталею.

Мені здається, що десь у грудях щось різко впало, хоча я ніколи не сподівався, що Ліля подивиться в мій бік. І все ж  бачити її такою зламаною боляче.

— Ти ж знаєш, він… такий, — обережно підбираю слова. — Йому потрібна дівчина, що буде йому в рот зазирати. А ти — сильна особистість…

Вона раптом сміється, але сміх цей сухий і гіркий.
— Іване, тільки чесно, я тобі подобаюся?

Я відчуваю, як у скронях пульсує кров.
— Так, — відповідаю після паузи, голос хрипне.

Вона дивиться просто в очі, і в цьому погляді — дивна суміш смутку і рішучості.
— Можемо… зустрічатися. Але… — Ліля відводить погляд, і я бачу, як її  тоненькі пальці стискають край лавки, — тільки поки Арсен не зрозуміє, кого втратив.

Мене мовби обдало холодом. У голові борються два голоси: один кричить «ні», інший шепоче, що шансів більше не буде. Може, якщо я буду поруч, вона поступово забуде про нього? Я ж не гірший.

— Це… неправильно, — вимовляю, але не відводжу погляду.

— А ти колись робив щось неправильне? — тихо питає вона, і ця фраза влучає в якусь мою болючу точку.

Я мовчу. Її коліно випадково торкається мого, і від цього дотику серце б’ється швидше. Ліля вже не плаче — наче вирішила для себе все. І я розумію: якщо зараз встану й піду, вона більше ніколи так на мене не подивиться.

— Гаразд, — кажу, відчуваючи, як подих перехоплює від того, що я зможу торкатися до неї, брати за руку, обіймати… Адже гра має бути правдоподібною. 

Вона ледь помітно усміхається:

 — Тоді завтра після уроків підемо разом.

Виходимо з роздягальні мовчки. У шкільному коридорі вже сутеніє, світло ламп тремтить на блідих стінах. І мені здається, що відтепер у моєму правильному житті з’явилася тріщина, з якої  от-от вирветься щось, що я вже не зможу контролювати…

 Настя

Тато телефоном звучить бадьоро, але я знаю, що ховається за цією бадьорістю. Мама вже написала мені і навіть фото скинула: батькові речі, розкидані на смітнику. Я впізнавала і його сорочки, і зламаний спінінг, і набір для моделювання, що, скільки себе пам’ятаю, стояв у коробці на антресолях. Тато так і не наважувався скласти його та навіть надовго дістати з “кубельця”, в якому він лежав із самісінького дня покупки. Я була надто малою, аби запам’ятати скандал, що вчинила матір, коли тато купив цей набір, аби зібрати корабель — військовий фрегат капітана Блада, знамениту “Арабеллу”. Тепер детальки фрегату валялися посеред сміття, викинуті материнською рукою у пориві гніву.

Татові я не зізнаюся, що вже все знаю. Він так захоплено розповідає про прогуляну із Златою, про те, що вона вивчила аж два нових слова: “няня” і “вареники”. І про те, як вони з Галиною Марківною і Златою утрьох цілий день ліпили ті вареники…

Я ковтаю сльози відчаю і образи, намагаючись не показати, що відчуваю його притлумлений смуток і біль, а сама кусала губи. Усе це було занадто. Я в цьому казковому місці, аж переповненому єхидними зміями, що їм випало вчитися в одному класі з Арсеном. Тато там, у затишку Арсенової квартири із приємною тихою жінкою, що ставилася до моєї доньки краще, аніж її рідна бабуся. І цунамі руйнації, що насувалося на наші життя.

Коли з темряви алеї до мене виступає Арсен, я ледь не гублю телефон. Швидко прощаюся з татом, милуючись моїм фіктивним нареченим крізь закляк несподіванки і подиву. У світлі місяця чоловік навпроти виглядає таким… Я й слів таких не знаю, адже жодного разу я не мала нагоди промовити їх будь кому. Але зараз, роздивляючись Арсена, чиє волосся в променях місячного сяйва виблискує, мов темне срібло, я намагаюся відшукати їх, ці незнайомі мені слова. Тому що він зачаровує мене.

Чи то несподівана поява,чи то мої натягнуті, мов струна, нерви, чи то повний відьмин місяць над нашими головами, та я забуваю, як дихати.

— Все гаразд? — він лагідно підступає ближче, зазирає мені в очі згори донизу.

— Батька вигнала матір, — випалюю, не подумавши.

— Я знаю, — він зітхає, притягує мене до себе і лагідно гладить по волоссю теплою долонею. — Тарас сказав, а йому Галина по секрету нашепотіла. Не казав тобі, аби ти не хвилювалася…

— Мама не стала берегти мої почуття, — шепочу Арсенові у плече, непомітно вдихаючи аромат його парфумів. — Навіть фото скинула…

— Не хвилюйся, — від подиху Арсена мені за вухо по спині хвилею йдуть дрижаки.

— Та ти змерзла! — він вловив моє тремтіння, але чомусь сприймає його за що завгодно, але не на мою на нього реакцію. — Все, досить гуляти поночі, ти ніби крижинка!

В Арсена теплі, майже гарячі долоні, з довгими сильними пальцями.Вони охоплюють мою руку, що трішки змерзла, адже я тримала в ній телефон. Арсен клацає язиком і хитає головою, а потім робить таке, що я ледь не непритомнію просто на березі того озерця, до якого врешті вийшла, втікаючи від чужих таємниць. Він підносить мою холодну руку до своїх губ і гріє мені пальці диханням. Просто як тато, коли я була дитиною, і ми ходили взимку кататися на гірку.