16. Підслухана розмова

Валентин. Три місяці тому

 Тоді я ще не підозрював, що звичайний робочий семестр стане початком чогось, що змусить мене ночами лежати без сну поруч із дружиною і дивитися в темряву. 

Ангеліна була однією з тих студенток, чию присутність неможливо не помітити: невисока, з гарною фігурою, довгим каштановим волоссям та величезними сірими очима. Все почалося, коли вона підійшла до мене після пар і, червоніючи, попросила допомогти відчинити двері в її кімнаті в гуртожитку. “Замок заїло, я не можу потрапити додому”, — сказала вона тихо, а я не порадив їй звернутися до когось із одногрупників. Сам попрямував за нею до гуртожитку. Він знаходився поруч із старим корпусом університету. Коли я увійшов досередини, мене переповнила ностальгія. Саме в цьому гуртожитку, у кімнатці для “сімейних” на другому поверсі якийсь час жили ми з Сонею, поки не померла її тітка, залишивши племінниці трикімнатну квартиру, в якій ми зараз і мешкали. 

Я покрутив ключем у простенькому врізному замку, і він піддався й відчинився. 

 — Будь ласка, — я простягнув Ангеліні ключа і вже збирався повернутися до сходів, як вона так само тихо промовила:

 — Може, вип’єте кави?

Мені треба було бігти звідти, не озираючись. Яка кава після обіду, коли попереду маячив вечір, а там і сесія, іспит, який мала складати в мене Ангеліна. Вона була ледачкувата, виїжджала на особистому шармі, вміла викликати позитивні емоції. В давнину сказали б: причаровувала. І чим, як не якимись чарами, було пояснити те, що я слухняно пішов за нею у невелику кімнату з трьома ліжками. А потім опинився у одному з цих ліжок разом зі своєю студенткою. Хай вона вже повнолітня, і це з взаємної згоди, але мене мучила совість, і я йшов з того гуртожитку, опустивши голову, як побитий собака. 

Іспит я їй поставив автоматом. І не помітив, як Ангеліна стала невід’ємною частиною мого життя. Її очі, її губи, молоде палке тіло — все це стало як наркотик, без которого я не міг існувати…

 Наш зв’язок розпочався несподівано і вже кілька місяців тягнеться, тихо і вперто, ховаючись у тіні мого сімейного життя.

Сьогодні ми зустрілися в маленькому кафе на другому поверсі старого торгового центру. Підлога скрипить, коли офіціант приносить каву, за вікном повільно повзе трамвай, а від нього тремтять склянки на столі. Ангеліна сидить навпроти, обперлася ліктем на підвіконня, грається ложечкою, наче боїться підняти на мене очі. Я відчуваю, що щось не так.

— Валентине… — голос тихий, але кожне слово наче крапля, що падає у холодну воду. — Я вагітна.

Кавова гіркота застряє в горлі. Мені здається, що всі звуки у залі стихають, залишаючи тільки цю фразу, яка повторюється в голові. Я нахиляюся трохи вперед, намагаючись вловити її погляд, але вона дивиться у чашку.

— Ми… можемо все вирішити, — кажу, хоча відчуваю, як усередині стискається щось важке й гостре. — Якщо ти не готова…

Вона піднімає очі, і в них немає ані сльози, ані страху, тільки впертість.
— Навіть якщо ти скажеш мені зробити аборт, я не буду. Хочу залишити цю дитину. Якщо вона тобі не потрібна, я сама  її виховаю.

Відкидаюся на спинку стільця. Мені жарко, хоча в залі прохолодно від кондиціонера. Перед очима з’являється Соня — з чашкою чаю на нашій кухні, зранку, у халаті, і  наші троє дітей — п’ятнадцятирічна донька і двоє синів-близнюків, яким нещодавно виповнилося сім. Я дуже люблю свою сім’ю, і ніколи не залишу Соню з малими. Та поруч — Ангеліна, молода, свіжа, пристрасна. У нас може бути зовсім інше життя, я знову відчую себе молодим, буду тримати на руках немовля, дивитися, як воно підростає…  Дві реальності, які тепер зіткнулися в мені, і я не знаю, чи можу їх розвести, щоб жодна не впала у прірву.

— Це не просто для мене, — кажу, обережно підбираючи слова. — Ти розумієш, що я не можу їх залишити…

— Я розумію, — перебиває вона, й на мить її губи тремтять. — Але це не змінить мого рішення.

Ми мовчимо. За стіною хтось сміється, дзеленчить посуд, але все це звучить десь далеко. Я відчуваю, як час розтягується, і кожна секунда важить занадто багато. Мені хочеться встати, піти, зробити вигляд, що цієї розмови не було. І водночас — торкнутися її руки, щоб відчути тепло, яке вже встигло стати для мене чимось звичним.

Я цього не роблю. Ми розходимося, як завжди — по черзі, не озираючись. На вулиці пахне дощем, і я йду повільно, намагаючись зрозуміти, чи я зробив вибір, чи просто вкотре залишив усе як є…

Арсен

Настя знову кудись зникла з кімнати, і я пропустив цей момент, читаючи звіти Тараса, що він їх надіслав близько сьомої вечора. Відпочинок відпочинком, але я мушу дбати про Злату і Сергія Івановича, що лишилися під наглядом Галини вдома удвох. Компанія, переживши потрясіння спробою викраденя дитини, функціонувала, мов годинник, а от рідні Насті не могли без моєї участі. Мій фіктивний майже тесть посварився з дружиною, яка викинула його речі. Про це Тарасові розповіла Галина.

Сергій Іванович не збирався розповідати Насті таких подробиць, аби не псувати доньці відпочинок. Я теж не збирався, з тих же причин. але стояти осторонь не міг і не збирався, тому тишком-нишком підключив усі можливі ресурси, аби допомогти батькові Насті викрутитися з цієї ситуації з мінімальними втратами в рамках закону.

Коли зі справами покінчено, я озираюся і розумію, що лишився сам один у нашій з Настею кімнаті. З вішака зникла й куртка, а номер її зайнято. Про всяк випадок набираю Сергія Івановича. Теж лише короткі гудки.

Посміхаюся, здогадуючись, що вони розмовляють телефоном. Пам’ятаю, Наталя теж виходила геть, аби поговорити зі своїми батьками, доки я зайнятий справами компанії. З подивом усвідомлюю, що спогади про Наталю все рідше тривожать мене. Ніби сама присутність Насті відганяє їх геть. Це дивно, незвично і трішки страшно…

Як і лишатися з цим усвідомленням сам-на-сам в порожній кімнаті. Тому я хапаю з вішака свою куртку і йду геть з кімнати, механічно написавши на графітовій дошці коло дверей: “Пішов тебе шукати, якщо прийдеш раніше — подзвони мені”.