15. Сварка в горах

 Арсен

Наступного ранку ми сидимо за довгим дерев’яним столом у їдальні готелю. Запах свіжої кави змішується з ароматом підсмажених тостів, на столі в мисках парує вівсянка, а через великі вікна пробивається золоте ранкове світло. Мені чомусь незручно зустрічатися з Настею поглядом, хоча, коли згадую про той нічний поцілунок, у грудях стає гаряче… “Це просто тому, що я давно не був із жінкою, — кажу я собі. — Я не маю так поводитись із Настею. Коли повернемось до міста, я якось вирішу цю проблему. Принаймні ми не будемо спати в одній кімнаті…”

Лілія, зручно вмостившись на стільці й неквапом відпиваючи апельсиновий сік, раптом піднімає голову і каже, що сьогодні нам треба піднятися на гору. 

  — А то навіщо ми в Карпати приїхали? — додає виклично.

Ніхто особливо не заперечує, і за пів години ми вже на стежці. Повітря свіже, пахне хвоєю та мокрою землею, десь унизу чутно шум гірського потоку. Сонце лише починає підійматися, золотить верхівки смерек, і тіні від дерев лягають на вузьку дорогу довгими смугами.

Йдемо вже з півгодини, коли Соня починає відставати. Її обличчя червоніє, вона важко дихає, зупиняється й просить зробити перепочинок. Лілія зупиняється, повертається до неї і з усмішкою, що зовсім не схожа на доброзичливу, каже: 

 — Сонько, ти ще в школі була такою тюхтійкою, і зараз залишилася. На фізкультурі кола не могла пробігти.  Як тебе на роботі терплять, навіть уявити не можу.

Соня ковтає повітря і розгублено дивиться на неї. Потім відповідає:

 — Я не ходжу на роботу. 

 — Чому? Ти хвора? — допитується Лілія, зневажливо кривлячи губи.

 — Я веду господарство і в мене троє дітей! — Соня раптом підвищує голос, він тремтить, зривається. — Може, я не така крута і модна, як ти, але чому я маю сім’ю, а ти досі одна? Га, Лілечко? 

 Я чую, як ці слова різко прорізають повітря, і бачу, як в очах Лілії блимає щось холодне. Вона дивиться на Соню спокійно, немов учений на предмет свого дослідження. А потім відповідає, ледь кривлячи губи: 

 — Хтозна, Соню, що краще — зовсім не мати чоловіка, чи мати такого чоловіка, як твій Валентин…

Валентин, який  досі стояв мовчки, різко повертається до Лілії, його обличчя темнішає. Ми всі зараз дивимось на неї — хто з гнівом, хто з подивом, хто з нерозумінням. Але їй байдуже. Здається,  наші негативні емоції навпаки її радують, тішать її его. 

  — Забирайся звідси, потворо! — вигукує він так, що навіть пташки в гіллі зриваються вбік. Потім повертається до Івана. — Якого біса ти її сюди запросив? Вона клята соціопатка!

 Устина швидко бере  під руку Соню,  каже, що вони спустяться вниз. Соня йде неохоче, озирається на чоловіка. 

 — Я потвора? Я соціопатка? — Лілія холодно дивиться на Валентина. — Від кого-кого, а від тебе я такого не чекала!  Але не хочу розбірок перед усіма, поговоримо потім, коли я повернусь. Адью, дорогенькі, ви мене вибісили, я далі йду сама!

Вона поправляє свій рюкзак і повертається до стежки, щоб самій рушити нагору. 

 — Лілю, почекай, — Іван підбігає до неї, кладе руку на плече. — Валик погарячкував, але й ти була не права. Ти образила Соню… Нам треба сісти, заспокоїтися, випити по чарці наливки, попросити одне в одного вибачення…

 — Йди в дупу, миротворцю, — лагідно говорить йому Лілія і струшує його руку зі свого плеча так, немов то якась відразлива комаха. 

Вона швидко починає підійматися стежкою, майже бігом, не озираючись.

Ми всі залишаємося на місці на кілька секунд, і тільки чути, як камінці сипляться під її ногами. Валентин важко зітхає, проводить долонею по обличчю. 

 — Мабуть, мені справді треба було відмовити їй… Придумати щось…

— Ходімо вниз, — тихо каже Настя, і всі погоджуються. Ми розвертаємося, і я відчуваю, як із кожним кроком напруга трохи спадає, але залишається неприємний осад. Дивлюся на своїх однокласників і розумію, що кожен зараз відчуває те ж саме…

І непрохана думка, що якби Ліля не повернулася з тієї гори… Ну бувають ж нещасливі випадки… Відганяю її, але вона немов комар, що дзижчить і дзижчить над вухом. Я хочу просто спокою, невже я не заслуговую спокою? Чому все знову йде по тому ж колу? 

Рука Насті лягає на мій лікоть, і я відчуваю полегшення. 

 — Не засмучуйся, — тихо каже вона, і я обіймаю її за плечі, пригортаю до себе. Ми так і йдемо, обійнявшись. Зрештою, все має бути природньо, ми ж наречені?

І Лілька зі своїми витівками стає якоюсь далекою і несуттєвою…

Настя

У будинку тихо, тільки десь у глибині коридору ледь чутно риплять двері — хтось заходить у свою кімнату. Після ранкового походу всі виглядають втомленими, й навіть, коли ми обідали, у їдальні вже не було звичного гомону. Я сиджу біля вікна у своїй кімнаті, але повітря здається важким, немов воно застигло й наповнилося вологістю і запахом дерева. Мені стає душно. Я відчиняю кватирку, проте свіже повітря не розганяє цього відчуття. Арсен за столом сидить, заглибившись у якісь документи на ноуті.

 — Я піду подихаю, — кажу тихо, але він, здається, не чує.

Накидаю легку куртку, тихо зачиняю за собою двері і спускаюся вниз. У вестибюлі напівтемно, світло від настільної лампи розливається жовтуватою плямою по блискучій поверхні столу, поруч на вішалці хитається чиясь спортивна куртка. Я минаю цей куточок і виходжу надвір.

Вечір огортає мене прохолодою, у повітрі пахне тим солодким фруктово-квітковим коктейлем пізнього літа, який я так люблю вдихати. Місяць ще низько, його світло розмазане по схилах і гілках дерев. Я йду знайомою стежкою до альтанки — тієї самої, де вчора розмовляла з Єгором. Пам’ятаю його погляд, і на мить мені стає ніяково, що знову тягне саме туди.

Та ледь наблизившись до альтанки під лапами сосен чую уривчасті голоси. Я зупиняюся, вслухаюся. Один голос належить Валентинові — він звучить глухо, але з напругою:
— Щоб ти більше ніколи не сміла ображати мою дружину, — промовляє він.