14. Страшний сон

Арсен

Тераса залита срібним світлом. Повний місяць висить над темними горами, і його сяйво кидає на все навколо примарні тіні. Повітря прозоре, прохолодне, пахне якимись квітами і спілими яблуками. 

Ми стоїмо напівколом: Іван із чашкою чаю, Лілія, як завжди з телефоном, спрямованим на місячне коло, Валентин із Сонею та Устина, що перемовляються впівголоса. Єгора немає — і я помічаю це з певним полегшенням, хоча й не кажу вголос.

— Гарно, правда? — Іван дивиться на місяць так, наче бачить його вперше. — Сьогодні ще й ореол навколо, кажуть, це на переміну погоди.

Лілія посміхається, але замість того, щоб підтримати розмову про погоду, раптом кидає:
— До речі, а де ваш друг Єгор?

Іван знизує плечима.
— Напевно, у себе в кімнаті.

— Ну, і добре, — її голос тепліший, ніж слова. — Я ще в школі бачила таких… Тільки глянеш — і зрозуміло, що зв’язуватися не варто. Він, напевно, якийсь бандит. Ще двадцять років тому було видно, ким він стане.  Ваню, навіщо ти його запросив?

Наступає тиша. Неприємна, з тих, що ніби холодом проникають під одяг. Іван намагається посміхнутися, відпиває ковток чаю.

— Лілю, давай не будемо про людей у такому тоні, — він говорить спокійно, але в очах з’являється тінь роздратування. — У кожного своя історія. Єгор ніякий не бандит…

Я мовчу, хоча в мені підіймається обурення. Мені й самому Єгор не подобається: різкий, занадто самовпевнений, з поглядом, який ніби завжди кидає виклик. Але чути таке при інших… Це переходить межі.

Мій погляд ковзає до Насті. Вона стоїть трохи осторонь, опустивши очі, і тримає руки в кишенях худі, ніби намагається захиститися від чужих слів. У темряві місячного світла її обличчя бліде, майже прозоре.

— Настю, ходімо, — тихо кажу я, нахиляючись до неї. — Ніч якась холодна, тобі не можна застуджуватися.

Вона поглядає на мене якось дивно, а потім мовчки киває. Ми заходимо всередину, минаючи вітальню, де догорає полум’я у каміні. У номері тепло, затишно. Штори не зсунуті, і крізь шибку пробивається те саме загадкове місячне сяйво, від якого стіни здаються світлішими.

Настя скидає худі й кладе його на спинку крісла, залишаючись у джинсах і футболці. Її струнка доладна фігурка викликає в мені якесь несподіване сум’яття.  Я стежу за її рухами й бачу, що вони трохи уповільнені, ніби вона робить зусилля, щоб виглядати спокійно.

— Що сталося? — питаю я, підходячи ближче. — Там, на терасі… Ти виглядала засмученою. Хтось щось сказав?

Вона сідає на край ліжка, дивиться кудись у підлогу.
— Ні, все гаразд. Просто втомилася.

— Настю, — я намагаюся, щоб голос звучав м’яко, але наполегливо, — я бачу, коли ти так кажеш, а насправді не все гаразд. Хто тебе образив? Ліля?

Вона злегка здригається, але не піднімає погляду.
— Я не хочу про це говорити.

У мені наростає невдоволення. Не лише тим, що вона відмовчується, а й тим, що Лілія дозволяє собі зайве. І ще тим, що, мабуть, я сам своєю присутністю створюю ситуацію, в якій Настя почувається незахищеною.

Я сідаю поруч, намагаюся взяти її за руку, але вона непомітно забирає її на коліна. Мовчання між нами стає важчим за будь-які слова.

— Гаразд, — зрештою кажу я, відводячи погляд. — Але якщо передумаєш, я хочу знати.

Вона тільки кивком дає зрозуміти, що чула мене. І в цю мить я відчуваю дивну суміш: роздратування на Єгора, якого не було поруч, але який усе одно став причиною цих пересудів, і глуху злість на Лілію, яка не розуміє, коли треба зупинитися.

Місяць за вікном повільно піднімається вище, і його світло лягає на Настине волосся, роблячи його схожим на тонку мережу зі срібла. І я думаю, що, можливо, деякі розмови насправді краще залишати за зачиненими дверима — бо вони можуть зруйнувати найдорогоціннішу річ у світі — довіру…

 Настя

Я прокидаюся в тиші. Така тиша буває лише перед бурею — вона не заспокоює, а лякає. Ця тиша давить на барабанні перетинки, і здається, найменший шурхіт у ній прозвучить як удар грому. Але ніщо не звучить, не порушує безмір цієї тиші. Я підводжуся з ліжка і виходжу в коридор. Повітря прохолодне, трохи пахне пилом, і в напівтемряві я бачу зачинені двері кімнат.

Я підходжу до першої й обережно штовхаю її. Всередині — чиясь спальня: ковдра ще зім’ята, на тумбочці лежить книжка з закладкою посередині сторінки, на підлозі валяються капці. Тут тільки-но хтось був, але тепер — нікого.

Відкриваю наступну. Кухня. На столі —  чашка з недопитою кавою, з краю стікає темна крапля, наче час зупинився саме в цю мить. У раковині залишена тарілка, на плиті — каструля з супом, від якого вже не йде пара.

Двері за дверима — та сама картина. Присутність без присутніх. Я починаю йти швидше, серце калатає, пальці холонуть, хоча в будинку тепло. Відчуваю, як напружуються плечі, і ловлю себе на тому, що хочеться покликати когось на ім’я, та горло стискає страх.

І раптом усвідомлюю: я тут одна. Не просто в будинку, а, можливо, в усьому світі. Ця думка накочує хвилею, я відчуваю напад паніки. Хочу вибігти надвір, але ноги важчають, наче ступаю крізь мокрий пісок.

— Ні! — виривається в мене, і я різко смикаюся, розплющуючи очі.

Я у своєму ліжку. Серце б’ється так швидко, що мені здається — його чує весь будинок. У горлі сухо, долоні вологі. За кілька секунд чую швидкі кроки, і вмикається світло.

Я бачу Арсена. Волосся трохи скуйовджене, на ньому футболка і спортивні шорти. Він швидко підходить, сідає поруч і дивиться уважно, майже занепокоєно.

— Що трапилося? Ти кричала, — його голос тихий, але від нього мені стає легше.

— Мені… наснилося, — я здригаюся, намагаючись зібрати думки докупи. — Що я лишилася сама. Цілковито. Всі зникли, залишили все, і… більше нікого немає.

Він не сміється й не каже, що це просто сон. Замість цього бере мої руки у свої, і тепло його долонь поступово повертає мені відчуття реальності.